Епістемологічні дослідження проводилися з давніх часів, однак лише в сучасний період епістемологія стала центральною темою філософії. Перший систематичний виклад епістемології належить Джонові Локку (1632—1704), чий «Нарис про людське розуміння» став епохальною працею.
Щоб отримати правильне розуміння об’єкта, традиційна епістемологія в основному розглядала три головні питання: джерело пізнання, об’єкт пізнання і метод пізнання. Щодо кожного з цих питань існують дві протилежні позиції. Питання про джерело пізнання породило дві протилежні школи думки: емпіричну і раціоналістичну. Прибічники емпіризму стверджували, що пізнання набувається завдяки відчуттям, тоді як прихильники раціоналізму вважали, що пізнання отримується завдяки вродженим ідеям. Стосовно об’єкта пізнання виникли два протилежні погляди: реалізм, який стверджував, що об’єкт пізнання існує об’єктивно, і суб’єктивний ідеалізм, який стверджував, що об’єкт пізнання є просто ідеями або уявленнями суб’єкта. Щодо методу пізнання слід зазначити появу таких двох провідних методів, як трансцендентальний і діалектичний.
У протистоянні між емпіризмом та раціоналізмом емпіризм згодом скотився до скептицизму, а раціоналізм впав у догматизм. Іммануїл Кант зробив спробу синтезувати ці два протилежні підходи за допомогою свого критичного, або трансцендентального, методу 1. Ця його теорія «апріорних синтетичних суджень» стверджує, що об’єкт пізнання синтезується суб’єктом.
Пізніше Маркс зробив «матеріалістичний» плагіат діалектики Гегеля і представив матеріалістичну діалектику. Епістемологія, яка базується на методі матеріалістичної діалектики, є марксистською епістемологією, або діалектичною епістемологією. Це — «теорія відображення», або «теорія копіювання», яка стверджує, що зміст і форма пізнання є відображеннями предметів зовнішнього світу.
Зауважимо, що метою даного розділу не є академічне висвітлення змісту традиційних епістемологій. Цей розділ коротко ознайомлює читачів із проблемами традиційної епістемології з метою показати, як епістемологія Об’єднання розв’язує ці проблеми. Тому з точки зору розуміння самої епістемології Об’єднання цей розділ може бути пропущено.
1.1. Джерело пізнання
Відповідно до вчення емпіризму досвід є джерелом усіх знань; на противагу цьому раціоналізм стверджує, що справжнє знання отримується шляхом дії розуму незалежно від досвіду. Обидва вони виникли в XVII — XVIII столітті, причому британські філософи виступали за емпіризм, а континентальні філософи захищали раціоналізм.
1.1.1. Емпіризм
а) Бекон
Основоположником емпіризму є Френсіс Бекон (1561—1626). У своїй відомій роботі «Новий Органон» (1620) він називав традиційне навчання набором марних слів, порожніх за змістом, і стверджував, що правильне пізнання можна отримати тільки за допомогою спостережень за природою та експериментування. Згідно з його поглядами, щоб отримати достовірне знання, потрібно спочатку відмовитися від заздалегідь сформованих і не підкріплених досвідом упереджень. Він навів чотири види ідолів (idola) упереджень.
Перший — це ідоли роду (Idola Tribus). Сюди відносяться упередження, в які люди зазвичай схильні впадати через те, що людський інтелект схожий на викривлене дзеркало, в якому природа речей відображається в спотвореному вигляді. Прикладом цього є тенденція до персоніфікації природи.
Другий — це ідоли печери (Idola Specus). Сюди входять упередження, що виникають унаслідок особливостей характеру індивіда, його звичок або вузькості раніше засвоєних поглядів, ніби якби він дивився на світ із печери.
Третій — це ідоли ринку (Idola Fori). Це упередження, що виникають унаслідок впливу мови на інтелект. Наприклад, можна говорити про те, чого взагалі немає, і це може спричиняти порожні дискусії.
Четвертий — це ідоли театру (Idola Theatri). Це упередження, що виникають унаслідок опори на авторитет чи традицію. Прикладом цього є упередження, яке виникає через спробу безумовно покладатися на авторитетні ідеї чи філософію.
Бекон говорив, що спочатку нам слід усунути ці чотири види ідолів, а потім безпосередньо спостерігати за природою, щоб виявити сутність кожного явища. Для цього він запропонував індуктивний метод.
б) Локк
Джон Локк (1632—1704) систематизував емпіризм і виклав свої погляди в праці «Нарис про людське розуміння». Локк відкидав вроджені ідеї в пізнанні. Вродженими називають ідеї, які потрібні для пізнання, і які люди мають від народження. Він розглядав людську душу як чистий аркуш паперу (tabula rasa): всі ідеї, що з’являються, записуються (пізнаються) на чистому аркуші душі так само, як літери або малюнок залишаються на білому аркуші паперу. Іншими словами, він вважав, що пізнання реалізується на основі ідей, які приходять у душу ззовні 2.
Ідеї приходять у душу з двох напрямів: один напрям — це відчуття (sensation), а другий — рефлексія (reflection). Це є «джерело пізнання» за Локком. Тобто джерелом пізнання є відчуття і рефлексія, які приймають ідеї. Таким чином, емпіризм Локка — це позиція, згідно з якою досвід, отриманий через відчуття і рефлексію, є джерелом пізнання. Відчуття — це здатність людини сприймати зовнішні об’єкти через органи чуття. Ідеї про жовте, біле, гаряче, холодне, м’яке, тверде, гірке, солодке і т. д. приходять через відчуття. Рефлексія відноситься до роботи душі і включає «мислення», «сумніви», «віру», «міркування», «покладання» тощо. Під час цих роздумів також набуваються ідеї.
Ідеї можна розділити на «прості» (simple idea) та «комплексні» (complex idea). Прості ідеї — це окремі ідеї, які приходять від відчуттів та рефлексії. Коли прості ідеї набувають більш високого рівня шляхом поєднання, порівняння та абстрагування за рахунок дії розсудку, вони стають комплексними ідеями.
До простих ідей належать властивості, які об’єктивно передбачені в самому об’єкті, такі як твердість, протяжність, форма, рух, спокій і кількість, а також властивості, які суб’єктивно даються нам, такі як колір, запах, смак, звук тощо. Перші властивості отримали назву первинних властивостей, а другі — вторинних.
Існує три види комплексних ідей: форма, субстанція та стосунок. Форма стосується ідей, які виражають стан та якості, тобто атрибути речей, наприклад: форма простору (відстань, площина, фігура тощо), форма часу (послідовність, тривалість, вічність тощо), форма мислення (сприймання, пригадування, абстракція), форма кількості та форма сили. Субстанція означає річ у собі, яка породжує прості ідеї; це ідея про субстрат (substratum) з різними властивостями. Стосунок означає ідею (тотожність, відмінність, причина, наслідок тощо), породжену порівнянням двох ідей, наприклад ідею причинно-наслідкового зв’язку.
Локк розглядав знання як «сприймання зв’язку й узгодженості або неузгодженості й суперечливості будь-яких наших ідей» 3. Він говорив також: «Загалом, істина — це запис словами узгодженості або неузгодженості ідей» 4. Тобто він прагнув відповісти на питання про джерело пізнання, вдаючись до аналізу ідей.
Локк уважав переконливим і існування духу, яке визнається інтуїтивно, і існування Бога, яке визнається за допомогою логічних доказів. Однак щодо матеріальних предметів зовнішнього світу не може бути переконаності в їхньому існуванні, оскільки вони можуть сприйматися тільки через відчуття, хоча немає підстав і заперечувати їхнє існування.
в) Берклі
Джордж Берклі (1685—1753) заперечував різницю, яку робив Локк між первинними і вторинними властивостями, і вважав обидві групи властивостей — і первинні, і вторинні — суб’єктивними. Відстань, наприклад, виглядає як щось об’єктивно існуюче (протяжність), тобто як ідея первинної властивості, але вона також суб’єктивна. Ідею відстані отримують у такий спосіб. Ми на власні очі бачимо деякий об’єкт, що міститься на певній відстані. Потім ми наближаємося до нього, ідучи ногами по землі, і торкаємось його руками. Якщо ми повторюємо цей процес, певні візуальні відчуття змусять нас очікувати, що вони супроводжуватимуться певними тактильними відчуттями (наприклад, дотиком підошви ніг при ходьбі). Так виникає ідея відстані. Інакше кажучи, ми не дивимося на відстань як на протяжність, якою вона є об’єктивно.
Локк стверджував, що субстанція є носієм властивостей, але Берклі відкинув цю точку зору і натомість розглядав речі як звичайні сукупності ідей. Він стверджував, що «існувати означає бути сприйнятим» (esse est percipi). Таким чином, Берклі заперечував існування субстанції матеріальних об’єктів, але не мав жодних сумнівів щодо існування духу як сприймаючої субстанції.
г) Х’юм
Девід Х’юм (1711—1776) розвинув емпіризм до логічного завершення. Він уважав, що наші знання ґрунтуються на «враженнях» (impression) та «ідеях» (idea). Враження — це безпосереднє уявлення, яке ґрунтується на відчуттях і роздумах, тоді як ідея — це уявлення, яке виникає в душі завдяки пам’яті або уяві після того, як враження зникло. Враження та ідеї разом утворюють те, що він назвав сприйманням (perception).
Щодо поєднання простих ідей, Х’юм називав подібність (resemblance), суміжність (contiguity) та причинність (cause & effect) трьома законами асоціації ідей. Він говорив, що пізнання на основі подібності й суміжності є певним і не створює проблем, але щодо причинності є проблеми. Х’юм навів такий приклад: коли людина чує грім після блискавки, то зазвичай вважає, що блискавка є причиною, а грім — наслідком. Однак немає жодних підстав пов’язувати їх як причину і наслідок, бо вони — просто враження; ідея причинності встановлюється людьми на основі їхніх суб’єктивних звичок і переконань, стверджував він. Інший приклад — сонце сходить незабаром після співу півня, це добре відомо з досвіду. Проте ми не говоримо, що спів півня є причиною, а схід сонця — наслідком. Отже, пізнання на основі ідеї причинності ґрунтується на суб’єктивних звичках і переконаннях людей.
Таким чином, емпіризм за часів Х’юма впав у скептицизм. Щодо ідеї субстанції Х’юм, як і Берклі, сумнівався в існуванні субстанції в матеріальних об’єктах. Більше того, він висловив сумнів щодо існування духовної субстанції, вважаючи, що дух — це всього лиш згусток сприймання (bundle of perceptions).
1.1.2. Раціоналізм
На противагу емпіризму, що отримав розвиток у Великій Британії, на Європейському континенті був поширений раціоналізм. Представники цього напряму, серед яких були Декарт, Спіноза, Лейбніц, Вольф та ін., наполягали на тому, що справжнє знання не може бути отримане через відчуття. Правильне пізнання можливе лише за допомогою дедуктивних логічних висновків на основі розуму. Це позиція континентального раціоналізму.
а) Декарт
Рене Декарт (1596—1650), якого вважають основоположником раціоналізму, почав з того, що все поставив під сумнів, щоб отримати справжнє знання. Цей підхід дістав назву «методичний сумнів» (methodical doubt).
Він уважав, що наші відчуття обманюють нас, тож сумнів у всьому стосувався саме відчуттів. Чому він обрав цей метод? Для того, щоб дізнатися правду. Тобто треба піддати сумніву все в цьому світі, навіть себе, і якщо тоді буде щось, у чому неможливо сумніватися, це й буде «правдою». Тож він сумнівався в усьому, що тільки можливо. Зрештою, він зрозумів, що тільки один факт не викликає сумнівів. Це те, що я сумніваюся (міркую). На цій підставі Декарт приходить до знаменитого твердження: «Я мислю, отже, існую» (cogito ergo sum).
Для Декарта судження «Я мислю, отже, існую» є першим принципом його філософії 5. Це судження безперечно достовірне, оскільки людина сприймає його ясно (clear) і виразно (distinct). З цього він виводив загальне правило (другий принцип): «Речі, які ми сприймаємо вкрай ясно і виразно, є істинними» 6.
Тут «ясно» означає, що предмет чітко постає у свідомості, а «виразно» означає те, що він є не тільки ясним, але й чітко відокремлюється від інших без плутанини 7. Протилежним поняттю «ясний» є поняття «неясний» (obscure), а поняттю «виразний» — «заплутаний» (confused). Згідно з цим правилом певним визнається існування як духу, атрибутом якого є мислення, так і матеріальних об’єктів, атрибутом яких є протяжність. На першому і другому принципах засновується декартівський дуалізм матерії та духу. За першим принципом доводиться реальність існування духу (мислення), а за другим принципом — реальність існування матерії (протяжність).
Щоб гарантувати ясне й виразне пізнання, не можна допускати, щоб злі духи таємно обманювали людей. Щоб запобігти такій можливості, потрібне існування Бога. Якщо Бог існує, у нашому пізнанні не можуть виникнути помилки, бо чесний Бог ніколи не обмане нас.
Декарт доводив існування Бога так: по-перше, ідея Бога існує в нас як вроджена. Але щоб ця ідея існувала, для неї має бути причина. По-друге, існування Бога доводиться тим фактом, що ми недосконалі маємо ідею про досконалу істоту (Бога). По-третє, оскільки поняття найдосконалішої істоти обов’язково містить факт існування як свою сутність, то існування Бога доведено.
Таким чином було доведено існування Бога. Відповідно безкінечність, всезнання і всемогутність, які є сутністю Бога, стають очевидними, а чесність (veracitas) гарантується як один із атрибутів Бога. Отже, ясне й виразне пізнання гарантоване. Декарт визнавав певним існування Бога, духу і матерії, при цьому єдиною незалежною істотою в істинному значенні є Бог, оскільки дух і матерія залежать від Бога. Він стверджував також, що дух і матерія, які мають відповідно атрибути мислення і протяжності, є субстанціями, які повністю незалежні одна від одної, тобто Декарт відстоював дуалізм.
Отже, Декарт доводив безперечну достовірність ясного й виразного пізнання, тим самим стверджуючи достовірність раціонального пізнання, яке ґрунтується на математичному методі.
б) Спіноза
Бенедикт Спіноза (1632—1677), як і Декарт, уважав, що істину можна пізнати за допомогою незаперечних доказів, і прагнув логічно розвивати теорію, зокрема шляхом застосування геометричного методу до філософії.
Вихідна ідея філософії Спінози полягає в тому, що будь-яка істина може бути пізнана розумом. Іншими словами, коли людина сприймає речі розумом «під вічним образом», а також осягає їх інтуїтивно, загалом у їхньому необхідному відношенні з Богом, вона може отримати істинне знання. Бачити речі «під вічним образом» тут означає розуміти все в процесі необхідності (в продовженні необхідності). Коли ми дивимося на речі з такої точки зору, нам не потрібно бути прив’язаними до тимчасових речей або минущих явищ. Навпаки, речі чи явища, які раніше вважалися швидкоплинними, і навіть самих себе слід розуміти так само цінними, як і вираження Божої вічної істини. Тоді ми здобудемо справжнє життя, досягнемо досконалості та отримаємо нескінченну радість і справжнє щастя. Ось що означає сприймати речі під вічним образом. Таке усвідомлення можна отримати через ясний і виразний розум і наше духовне чуття.
Спіноза розділив пізнання на три типи: чуттєве пізнання, раціональне пізнання та інтуїтивне пізнання. Малоадекватне і невпорядковане чуттєве пізнання Спіноза вважав недосконалим. Істинне пізнання можливе за допомогою раціонального та інтуїтивного пізнання. Інтуїтивне пізнання, про яке тут говорить Спіноза, у всіх відношеннях ґрунтується на розумі.
Декарт уважав дух, атрибутом якого є мислення, і матерію, атрибутом якої є протяжність, субстанціями, які не залежать одна від одної. На противагу цьому Спіноза стверджував, що субстанцією є лише Бог, а мислення і протяжність виступають як Його атрибути. На думку Спінози, Бог і природа перебувають у стосунках породжуючої природи (natura naturans) і породженої природи (natura naturata), і є нероздільними. Таким чином, він розробив пантеїстичне вчення, яке стверджує, що Бог є природою.
в) Лейбніц
Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646—1716) надавав великого значення математичним методам і вважав ідеальним виводити будь-які судження з кількох фундаментальних принципів. Він поділяв істини на два типи: перший — це істини, які можна чисто логічно пізнати за допомогою розуму, другий — це істини, які можна добути за допомогою експерименту. Істини першого типу він назвав «вічними істинами», або «істинами розуму», а істини другого типу — «істинами факту», або «випадковими істинами». Він стверджував, що запорукою достовірності істин розуму є принцип ідентичності та принцип протиріччя, тоді як достовірність істин факту забезпечується принципом достатньої підстави, який говорить, що «ніщо не може існувати без достатньої підстави».
Однак такий його поділ на істини відповідає лише людському інтелекту, оскільки Бог може пізнати через логічну необхідність навіть те, що люди вважають істиною факту. Тому раціональне пізнання Лейбніц урешті-решт став розглядати як ідеальне пізнання.
Він стверджував, що істинна субстанція — це «монада», або «живе дзеркало Всесвіту», яке відображає Всесвіт. Під монадою він розумів непросторову субстанцію, яка володіє дією сприймання (перцепції) та прагнення, і вважав, що зі скупчення несвідомих дрібних перцепцій (petite perception) виникає апперцепція (apperception). Монади розділені на три рівні: «сплячі (без сновидінь) монади» матеріального рівня; «душі» (або «монади, які бачать сновидіння») тваринного рівня, їм притаманні відчуття і пам’ять; і «духи» — монади на рівні людини, які володіють універсальним пізнанням. Монада найвищого ступеня — це Бог.
г) Вольф
Ґрунтуючись на філософії Лейбніца, Християн Вольф (1679—1754) здійснив подальшу систематизацію раціоналістичних поглядів. Однак у процесі систематизації своєї теорії справжній дух Лейбніца був розмитий або спотворений, і основну частину вчення Лейбніца було втрачено. Зокрема було спотворене вчення про монади і вчення про передустановлену гармонію. Кант спочатку належав до школи Вольфа, але пізніше піддав його різкій критиці як представника раціоналістичного догматизму.
Вольф стверджував, що істинне знання — це раціональне знання, яке виведене з фундаментальних принципів на основі логічної необхідності. Він уважав, що всі істини встановлюються на основі принципів ідентичності й протиріччя. Він визнавав існування емпіричного пізнання фактів, але, згідно з його поглядами, емпіричне пізнання не має нічого спільного з раціональним пізнанням і не веде до істинного знання.
Таким чином, континентальний раціоналізм не надавав великого значення пізнанню фактів, уважаючи, що все може бути пізнане раціональним шляхом на основі розуму, і за часів Вольфа зрештою впав у догматизм 8.
1.2. Сутність об’єкта пізнання
Далі слід розглянути питання про сутність об’єкта пізнання. Прихильники реалізму стверджують, що об’єкт пізнання існує об’єктивно і незалежно від суб’єкта, тоді як суб’єктивні ідеалісти вважають, що об’єкт пізнання не існує в об’єктивному світі, а є лише ідеєю у свідомості суб’єкта.
1.2.1. Реалізм
Розрізняють такі види реалізму: «наївний реалізм», «науковий реалізм», «ідеалістичний реалізм» і «діалектичний матеріалізм».
Наївний реалізм, який також зветься природним реалізмом, означає погляд здорового глузду, згідно з яким об’єкти складаються з матерії та існують незалежно від суб’єкта, при цьому речі існують такими, якими вони здаються нашим очам. Іншими словами, наше сприймання точно відтворює об’єкт.
Науковий реалізм — це погляд, за яким об’єкт існує незалежно від суб’єкта, але чуттєве пізнання, як воно є, не може бути об’єктивним пізнанням. Достовірно пізнати реальність можна тільки шляхом додавання наукових роздумів до емпіричних фактів, отриманих від об’єкта; це можна здійснити за допомогою функції розсудку, який перевершує почуття. Наприклад, сприймання кольору — це візуальне явище. Але наука додає до нього наукову оцінку і з’ясовує, що колір (скажімо, червоний) є нічим іншим, як суб’єктивним відчуттям електромагнітних хвиль з певною довжиною хвилі. Крім того, причиною блискавки та грому, які сприймаються нашими очима та вухами, з наукової точки зору є не що інше, як електричний розряд у повітрі. Таким чином, науковий реалізм — це теорія, яка додає наукові роздуми до погляду здорового глузду на реальність.
Ідеалістичний реалізм, який також зветься об’єктивним ідеалізмом, це погляд, згідно з яким сутність об’єкта є духовною та об’єктивною і перевершує людську свідомість. Тобто він стверджує, що дух існує не тільки в людях, але існував як джерело світу ще до появи людства, і цей Початковий Дух є справжньою реальністю світу і прототипом Всесвіту, а все суще — це всього лиш вираження цього Духу. Наприклад, Платон розглядав ідеї, які є сутністю речей, як справжню реальність, і стверджував, що наш світ є не що інше, як тінь світу ідей. Гегель говорив, що наш світ є результатом саморозвитку абсолютного духу.
Діалектичний матеріалізм стверджує, що об’єкт існує незалежно від людської свідомості і є об’єктивною реальністю, яка відображається в нашій свідомості. Отже, діалектичний матеріалізм — це також реалізм. Це комуністична епістемологія, яка розглядає пізнання як відображення зовнішніх речей у людській свідомості (мозку), подібно до того, як речі відображаються в дзеркалі. Однак відображений вміст сам по собі не обов’язково є істинним і стає об’єктивно істинним лише тоді, коли його правдивість підтверджується практикою (перевіркою). Таким чином, точка зору, згідно з якою реальність уважається істинною лише тоді, коли вона підтверджується перевіркою, називається діалектичною епістемологією.
1.2.2. Суб’єктивний ідеалізм
Як згадувалося вище, реалізм розглядає об’єкт пізнання — матеріальний предмет або ідею — таким, що існує незалежно від суб’єкта. Суб’єктивний ідеалізм зі свого боку стверджує, що об’єкт не існує незалежно від людської свідомості, і його існування визнається лише тоді, коли він з’являється в людській свідомості. Типовим представником цього напряму можна назвати Берклі, судження якого «Існувати — значить бути сприйнятим» (esse est percipi) промовисто ілюструє його позицію. Крім того, подібних поглядів дотримувався Й. Г. Фіхте (1762—1814), який стверджував, що неможливо з упевненістю сказати, чи існує «не-Я» (об’єкт) окремо від діяльності «Я», і А. Шопенгауер (1788—1860), який вважав, що «світ — це моє уявлення» (Die Welt ist meine Vorstellung).
1.3. Методи епістемології
З викладеного вище видно, що емпіризм, який розглядав досвід як джерело пізнання, поступово розвинувся в скептицизм, а раціоналізм, який вважав джерелом пізнання розум, розвинувся в догматизм. Причина цього полягає в тому, що в них не досліджувалися питання про те, яким чином досвід стає знанням і як саме відбувається пізнання розумом, тобто не розглядався метод пізнання. Проблема методу пізнання глибоко досліджувалася Кантом, Гегелем та Марксом. Основні моменти методів Канта і Маркса буде розглянуто нижче.
1.3.1. Трансцендентальний метод Канта
Хоча британський емпіризм впав у скептицизм, а континентальний раціоналізм — у догматизм, Іммануїл Кант (1724—1804) синтезував ці дві позиції і запропонував новий погляд. Він вважав емпіризм помилковим, оскільки той розглядав досвід як джерело пізнання, ігноруючи при цьому діяльність розуму, але, з іншого боку, і раціоналізм він вважав хибним, оскільки останній приписував розуму всемогутність. На думку Канта, для здобуття істинного знання важливо насамперед проаналізувати, яким чином досвід може стати знанням. Для цього людина повинна перевірити, тобто піддати критиці функцію розуму.
Кант написав три праці з критики: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» і «Критика здатності судження», які відповідно розглядають: як істина стає можливою, як добро стає можливим і як можна судити про красу. Іншими словами, в них Кант розглядав питання реалізації цінностей істини, добра і краси. Серед цих робіт проблеми епістемології досліджуються в «Критиці чистого розуму».
а) Основні положення «Критики чистого розуму»
Кант намагався об’єднати емпіризм і раціоналізм на основі того факту, що знання збільшуються завдяки досвіду, і факту, що правильні знання повинні мати універсальну значущість. Само собою зрозуміло, що пізнавальна здатність задіюється завдяки досвіду, але Кант тут виявив, що всередині суб’єкта пізнання існують «апріорні форми пізнання» (вроджені ідеї). Інакше кажучи, об’єкт пізнання (об’єкт досвіду) встановлюється, коли «чуттєвий зміст» (який також називають матерією відчуттів, багатоманіттям відчуттів, чуттєвим матеріалом), що надходить від об’єкта, упорядковується апріорними формами суб’єкта.
Традиційний емпіризм і раціоналізм стверджували, що об’єкт осягається безпосередньо; на противагу цьому Кант заявив, що об’єкт пізнання синтезується суб’єктом. Кант уважав, що завдяки цій своїй ідеї він зробив у філософії «Коперніканський переворот». Таким чином, епістемологія Канта має на меті не пізнання самого об’єкта, а прагне з’ясувати, яким чином можна отримати об’єктивну істинність. Він назвав такий підхід трансцендентальним методом.
Для Канта пізнання — це судження. Судження — це речення, в якому є підмет і предикат (присудок). Отже, збільшення знання через пізнання означає, що в предикаті певного судження (речення) міститься нове поняття, якого не було в понятті підмета. Таке судження Кант назвав «синтетичним судженням». На противагу цьому судження, у якого поняття предиката вже міститься в понятті підмета, отримало назву «аналітичного судження». Зрештою, нове знання, за Кантом, може бути отримане лише за допомогою синтетичного судження.
Серед наведених Кантом прикладів аналітичного та синтетичного суджень є такі: судження «всі тіла мають протяжність» вважається аналітичним, оскільки поняття «тіло» містить у собі ознаку протяжності. А судження «пряма — це найкоротша лінія між двома точками» — синтетичне судження, оскільки поняття «пряма» не містить кількісної оцінки довжини, а лише вказує на властивість бути прямою. Тобто поняття «найкоротша лінія» служить абсолютно новим доповненням.
Але хоча нове знання можна отримати у вигляді синтетичного судження, воно не може стати правильним знанням, якщо не має універсальної значущості. Щоб знання мало універсальну значущість, воно не може бути просто емпіричним; воно повинно мати апріорний елемент, який не залежить від досвіду. Інакше кажучи, щоб синтетичне судження мало універсальну значущість, воно має бути апріорним пізнанням, тобто апріорним синтетичним судженням. Тут Кант підійшов до запитання: «Яким чином можливі апріорні синтетичні судження?» 9
б) Зміст і форма
Кант намагався виконати синтез емпіризму і раціоналізму через об’єднання «змісту» і «форми». «Зміст» відноситься до змісту свідомості, тобто до уявлень, які отримують наші відчуття через стимули від предметів зовнішнього світу. Оскільки зміст — це матеріал (Stoff) або матерія (Materie) пізнання, які привносяться ззовні, він є апостеріорним, емпіричним елементом.
З іншого боку, форма є контуром, який синтезує або поєднує матерію, тобто зміст багатоманітних відчуттів. Іншими словами, це каркас, який об’єднує різну матерію, що утворилася на чуттєвій стадії. Ця форма є апріорною, і ніби контур надає єдності її чуттєвому змісту. Існує два види цих апріорних форм. Перший — це форма інтуїції, яка є контуром, що інтуїтивно обмежує у часі та просторі різноманітний зміст відчуттів. Другий вид — це форма мислення, яка обрамляє роботу розсудку. Кант доводив, що завдяки таким апріорним формам стають можливими синтетичні судження, які мають універсальну значущість.
Будучи просторово-часовим поняттям, форма інтуїції є інтуїтивним контуром (формою) для осягнення в часі та просторі змісту різноманітних відчуттів на чуттєвій стадії. Однак пізнання забезпечується не тільки інтуїцією на чуттєвій стадії. Для встановлення пізнання потрібен процес, у якому об’єкт обдумується розсудком. Тому Кант стверджував, що існують апріорні форми, які обрамляють мислення на стадії розсудку, тобто форми мислення як апріорні поняття. Іншими словами, пізнання відбувається, коли зміст, вловлений формою інтуїції, поєднується з формами мислення (поняттями). Кант описав це так: «Мислення без змісту порожнє, а інтуїція без понять сліпа» 10.
Апріорні поняття розсудку (форми мислення) Кант називав чистими поняттями розсудку (reiner Verstandesbegriff) або категоріями (Kategorie). Упорядкувавши форми суджень (форми розсудку), що використовуються в загальній логіці з часів Аристотеля, Кант вивів такі дванадцять категорій:
- Кількість (Quantität): єдність (Einheit), множинність (Vielheit), цілісність (Allheit).
- Якість (Qualität): реальність (Realität), заперечення (Negation), обмеження (Limitation).
- Стосунок (Relation): субстанційність (Substanz), причинність (Kausalität), взаємодія (Gemeinschaft).
- Модальність (Modalität): можливість (Möglichieit), реальність (Wirklichkeit), необхідність (Notwendigkeit).
Таким чином, на думку Канта, пізнання стає можливим у міру того, як відбувається сприймання чуттєвого змісту об’єкта через форму інтуїції та його обдумування через форми мислення (категорії). Однак чуттєвий зміст (інтуїтивний зміст) на чуттєвій стадії і форми мислення на стадії розсудку не синтезуються автоматично. Чуттєвість і розсудок є частиною однієї пізнавальної здатності, але по суті різні. Тут нам потрібна третя сила, спільна для двох елементів. Це сила уяви (Einbildungskraft), і завдяки цій силі уяви «інтуїтивний зміст» і «форми мислення» об’єднуються, в результаті чого фрагменти різноманітної матерії синтезуються й об’єднуються. Таким чином, «інтуїтивний зміст» чуттєвої стадії та «форми мислення» стадії розсудку синтезуються й об’єднуються силою уяви, внаслідок чого, як говорить Кант, утворюється «об’єкт пізнання». Отже, «об’єкт пізнання» у Канта не існує об’єктивно в зовнішньому світі, а конструюється в процесі пізнання.
Тут можна побачити, що об’єктом пізнання Канта є щось, у що об’єднані апостеріорні елементи емпіризму і апріорні елементи раціоналізму. Під час пізнання наша свідомість повинна бути не емпіричною чи фрагментарною, а чистою свідомістю, яка лежить в основі емпіричної свідомості і має силу об’єднувати. Кант називав її «свідомістю взагалі» (Bewusstsein Überhaupt), «чистою апперцепцією» (reine Apperzeption) або «трансцендентальною апперцепцією» (transzendentale Apperzeption). А щодо того, як пов’язані функції чуттєвого сприймання і розсудку, то, як уже згадувалося, за Кантом, посередницьку роль між ними відіграє сила уяви.
в) Заперечення метафізики і «річ-у-собі»
Отже, Кант розглядав, яким чином можливе достовірне пізнання у світі явищ, тобто в природничих науках або математиці, після чого досліджував, чи можлива метафізика. Не маючи чуттєвого змісту, метафізика не може стати об’єктом емоційно-інтуїтивного сприймання, і відповідно не може бути пізнана. Однак, зважаючи на те, що розумова діяльність стосується тільки розсудку і не має прямого стосунку до відчуттів, бувають випадки, коли в людини виникає ілюзія існування того, чого в реальності не існує. Таку ілюзію Кант назвав «трансцендентальною ілюзією» (transzendentaler Schein). Трансцендентальна ілюзія, за Кантом, буває трьох типів: ідея душі, ідея Всесвіту (світу) та ідея Бога 11.
Серед них ідею Всесвіту, тобто всесвітню ілюзію, він називав антиномією (Antinomie) чистого розуму. Вона означає, що коли розум шукає щось необмежене (нескінченний Всесвіт), він доходить двох абсолютно протилежних висновків на основі одних і тих самих аргументів. Прикладом цього є два такі протилежні судження: «Світ має початок у часі та обмежений у просторі» (теза) і «Світ не має початку в часі та необмежений у просторі» (антитеза). Кант уважав це помилкою, яка походить від спроби осягнути чуттєвий зміст, приймаючи його за сам світ.
Пізнання, за Кантом, має місце лише тією мірою, якою апріорні форми суб’єкта поєднують чуттєвий зміст, що походить від об’єкта. Що стосується об’єкта самого по собі, тобто «речі-в-собі» (Ding an sich), то вона ніколи не може бути пізнана. Світ речей-у-собі він розглядав як такий, що є позаду світу феноменів, і називав «ноуменальною реальністю». Проте Кант остаточно не заперечував світ «речей-у-собі». У своїй «Критиці практичного розуму» він стверджував, що задля встановлення моральності слід постулювати ноуменальну реальність. А задля встановлення ноуменальної реальності слід постулювати свободу, безсмертя душі та існування Бога.
1.3.2. Марксистська епістемологія
Далі розглянемо епістемологію, що базується на матеріалістичній діалектиці. Вона називається марксистською епістемологією, або діалектико-матеріалістичною теорією пізнання.
а) Теорія відображення (теорія копіювання)
Відповідно до матеріалістичної діалектики дух (свідомість) є продуктом або функцією мозку 12, а пізнання здійснюється шляхом відображення (копіювання) об’єктивної реальності у свідомості. Цей підхід отримав назву «теорія відображення», або «теорія копіювання». Про це Енгельс говорив: «…ми осягаємо концепції в наших головах дещо більш матеріалістично — як образи реальних речей» 13. Ленін стверджував: «…єдиною незмінністю є відображення людським розумом (коли людський розум є) зовнішнього світу, який існує і розвивається незалежно від людського розуму» 14.
У марксистській епістемології те, що Кант називав чуттєвим змістом, не є єдиним відображенням об’єктивної реальності у свідомості. Форми мислення також розглядаються як відображення форм буття об’єктивного світу у свідомості.
б) Чуттєве пізнання, раціональне пізнання та практика
Пізнання — це не просто відображення об’єктивного світу. Відображений зміст обов’язково має бути перевірено практикою. Ленін пояснює цей процес так: «Від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики — таким є діалектичний шлях пізнання істини, пізнання об’єктивної реальності» 15.
Мао Цзедун пояснював процес діалектико-матеріалістичного пізнання більш конкретно: «Діалектико-матеріалістична теорія процесу розвитку пізнання ґрунтується на практиці та переході від мілкого до глибокого… кожна з двох стадій процесу пізнання має свої власні характеристики, причому на початковій стадії пізнання проявляється як чуттєве, а на заключній стадії — як логічне, хоча обидві стадії є інтегрованими етапами процесу пізнання. Чуттєве і раціональне пізнання якісно різні, але взаємно нерозривні, об’єднані на засадах практики» 16. «Першим кроком процесу пізнання є контакт із об’єктами зовнішнього світу, це стадія перцепції (стадія чуттєвого пізнання). Другий крок полягає в синтезі матеріалу перцепції шляхом його упорядкування та реконструкції; це — стадія концепції, судження та висновку (стадія раціонального пізнання)» 17.
Таким чином, із точки зору марксистської епістемології пізнання розвивається від чуттєвого пізнання до раціонального пізнання (або логічного пізнання) та від раціонального пізнання до практики. Пізнання і практика не є одноразовою дією. Мао Цзедун сказав: «Практика, пізнання, знову практика і знову пізнання. Ця форма повторюється в нескінченних циклах, і з кожним новим циклом зміст практики й пізнання піднімається на більш високий рівень» 18.
Кант говорив, що пізнання відбувається настільки, наскільки суб’єкт синтезує об’єкт, при цьому неможливо пізнати «річ-у-собі», яка перебуває за явищем, тобто тут він відстоював агностицизм. На противагу цьому марксизм стверджував, що сутність речей може бути пізнана тільки через явища, а повністю речі можна пізнати через практику, тим самим заперечивши існування «речей-у-собі», відокремлених від явища.
Енгельс заперечує Канту так: «За часів Канта наші знання про об’єкти природи були справді настільки уривчасті, що він цілком міг припустити за тим убогим знанням існування загадкових «речей-у-собі». Але одна за одною ці незбагненні речі були осягнуті, проаналізовані і навіть відтворені завдяки гігантському прогресу науки. А те, що ми здатні створити, ніяк не можна вважати непізнаним» 19.
Розглядаючи процес пізнання і практики, марксизм віддає пріоритет практиці. З цього приводу Мао Цзедун говорив: «Діалектико-матеріалістична теорія пізнання ставить практику на перше місце, стверджуючи, що людське пізнання жодним чином не може бути відокремлено від практики» 20. Під практикою зазвичай розуміють вплив людини на природу та різноманітну соціальну діяльність, проте в марксизмі з усіх видів практичної діяльності найвищою формою вважається революційна діяльність. Отже, можна сказати, що кінцевою метою пізнання є революція. Справді, Мао Цзедун каже: «Активна дія пізнання проявляє себе не тільки в активному стрибку від чуттєвого до раціонального пізнання, але й, що ще важливіше, вона має проявити себе у стрибку від раціонального пізнання до революційної практики» 21.
Розглянемо тепер форми мислення в логічному (раціональному) пізнанні. До логічного пізнання відносяться такі дії мислення, як судження, умовивід тощо, посередниками для яких є поняття, але при цьому форми мислення грають важливу роль. Марксизм, що відстоює теорію відображення, розглядає форми мислення як відображення процесів об’єктивного світу у свідомості, тобто як відображення у свідомості форм буття. Серед категорій (форм буття і форм мислення) марксизм визнає такі 22: матерія, рух, простір, час, свідомість, кінцеве і нескінченне, кількість, якість, міра, протиріччя, одиничне і загальне, причина і наслідок, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, зміст і форма, сутність і явище.
1.3.3. Абсолютна істина і відносна істина
Знання, за Марксом, розвивається через послідовне повторення пізнання і практики. Розвиток знання означає, що зміст знання збагачується, а точність знання підвищується. Відповідно тут постає питання щодо відносності й абсолютності знання (істини). Марксизм уважає за істину те, що точно відображає об’єктивну реальність. Теоретик марксизму Куусінен говорив: «Якщо наші відчуття, сприймання, уявлення, концепції й теорії відповідають об’єктивній реальності і правильно її відображають, ми говоримо, що вони слушні, а твердження, судження або теорії називаємо істинними» 23.
Ба більше, марксизм заявляє, що практика, а зрештою, революційна практика, є критерієм істини. Щоб знати, чи є пізнання слушним, потрібно порівняти його з дійсністю через практику і переконатися, що вони збігаються. Про це Маркс писав: «У практиці людина має довести істинність, тобто дійсність і міць, посюбічність свого мислення» 24. Те саме стверджує й Мао Цзедун: «Марксисти вважають, що лише соціальна практика людей є критерієм для визначення того, є їхні пізнання про зовнішній світ істинними чи ні» 25.
Згідно з марксизмом знання в певний період є частковим, незавершеним і залишається відносно істинним, проте завдяки розвитку науки знання нескінченно наближається до досконалої, абсолютної істини. Отож марксизм визнає існування абсолютної істини. Тому Ленін вважав, що «не існує неперехідної межі між відносною і абсолютною істиною» 26. Крім того, він стверджував, що у відносній істині містяться абсолютно істинні елементи, які безперервно накопичуючись, утворюють абсолютну істину 27.