Вище було проведено огляд наявних епістемологій. Тепер розглянемо епістемологію філософії Об’єднання, тобто епістемологію Об’єднання. Епістемологія Об’єднання є теоретичною системою пізнання, яка ґрунтується на концепціях пізнання, розкритих у «Принципі Об’єднання», у проповідях і лекціях преподобного Мун Сон Мьона, а також на відповідях преподобного Муна на прямі запитання автора тощо 28, і була розроблена під керівництвом преподобного Муна.
2.1. Огляд епістемології Об’єднання
Епістемологія Об’єднання, серед іншого має також характер альтернативи традиційним епістемологіям. Тому ми представимо епістемологію Об’єднання, торкаючись питань, що їх вивчають наявні епістемології, таких як джерело пізнання, об’єкт пізнання та метод пізнання.
2.1.1. Джерело пізнання
Як було зазначено, у XVII і XVIII століттях сформувався емпіризм, який стверджував, що джерелом пізнання є досвід, і раціоналізм, який вважав, що джерелом пізнання є розум. Але емпіризм за часів Х’юма скотився до скептицизму, а раціоналізм за часів Вольфа — до догматизму. Щоб розв’язати цю проблему, Кант зробив спробу об’єднати емпіризм і раціоналізм за допомогою трансцендентального методу. Однак Кант залишив речі-в-собі в непізнаваному світі. Розгляньмо в цьому контексті точку зору епістемології Об’єднання.
У традиційних епістемологіях стосунки між суб’єктом пізнання (людиною) і об’єктом пізнання (речами) були нечіткими. Оскільки стосунки між людиною і речами не були чітко зрозумілими, акцент робився або на суб’єкті пізнання, як у раціоналізмі, який стверджував, що пізнання відбувається відповідно до висновків розуму (чи розсудку), або на об’єкті, як в емпіризмі, який стверджував, що пізнання відбувається шляхом сприймання об’єкта таким, яким він є, за допомогою відчуттів.
За Кантом, пізнання відбувається, коли чуттєві елементи, які надходять від об’єкта, і форми мислення, які має суб’єкт, синтезуються та об’єднуються силою уяви, внаслідок чого утворюється об’єкт пізнання. Це означає, що пізнання досягається шляхом синтезу елементів суб’єкта (людини) й елементів об’єкта (речей). Однак він не знав про неминучість стосунків між суб’єктом і об’єктом. Таким чином, за його логікою пізнання можливе тільки в межах категорій суб’єкта, що врешті-решт і привело Канта до висновку про непізнаваність речі-в-собі.
На думку Гегеля, у процесі саморозвитку абсолютного духу ідея внаслідок самовідчуження стає природою, а згодом відновлює себе первісну завдяки людському духу. Однак тут природа є лише окремим буттям у процесі, поки не виникне людський дух, і не має активного значення як постійне буття. У марксизмі ж людина і природа опиняються у випадкових стосунках протистояння.
Таким чином, питання полягає в тому, як правильно осягнути стосунки між суб’єктом пізнання (людиною) і об’єктом пізнання (усі речі). З точки зору атеїзму неминучих стосунків між людиною і всіма речами немає. Крім того, у теорії зародження Всесвіту, яка стверджує, що Всесвіт виник сам по собі, людина і всі речі є випадковим буттям один стосовно іншого. Лише тоді, коли стане зрозуміло, що людину і всі речі створив Бог, підтвердиться неминучий зв’язок між людиною і всіма речами.
З погляду філософії Об’єднання людина і всі речі створені в стосунках суб’єкта й об’єкта. Можна сказати, що людина є володарем усіх речей, тобто суб’єктом володарювання, а всі речі є для людини об’єктом радості й краси, тобто об’єктом володарювання. Суб’єкт і об’єкт перебувають у нерозривному взаємозв’язку. Його можна порівняти зі зв’язком між двигуном і робочими частинами машини. Робочі частини без двигуна не мають сенсу, як і двигун без робочих частин, бо вони були виготовлені, щоб перебувати в неминучих стосунках суб’єкта й об’єкта. Аналогічно людина й усі предмети були створені для того, щоб зав’язати неминучі стосунки суб’єкта й об’єкта.
Пізнання — це акт судження людини, яка є суб’єктом, про всі предмети творіння, які є об’єктами радості, краси й володарювання. При цьому пізнання, тобто судження супроводжується «досвідом», а саме судження відбувається за допомогою функції «розуму». Тому для пізнання потрібні одночасно і досвід, і розум. Таким чином, в епістемології Об’єднання досвід і розум є обов’язковими і пізнання відбувається шляхом їхнього об’єднання. Крім того, оскільки людина і всі предмети творіння перебувають у стосунках суб’єкта й об’єкта, людина може пізнати їх повністю, правильно й достовірно.
2.1.2. Об’єкт пізнання
Філософія Об’єднання передусім визнає, що всі предмети творіння існують поза людиною, тобто визнає реалізм. Як суб’єкт усього творіння людина володарює над предметами творіння (культивує, вирощує, обробляє, використовує тощо), а також пізнає ці предмети. Для цього всі предмети творіння як об’єкти пізнання та об’єкти володарювання повинні існувати незалежно від людини.
Епістемологія Об’єднання розглядає людину як Всесвіт у мініатюрі, тобто мікрокосм, який поєднує в собі всі предмети творіння; відповідно людина наділена всіма структурами, елементами та якостями предметів творіння. Іншими словами, предмети творіння були створені символічно схожими на людину за зразком її тіла. Тому тіло людини і всі предмети творіння мають подібність. Більше того, людське тіло створене за подобою душі.
Пізнання завжди супроводжується судженням, а судження можна розглядати як своєрідну дію вимірювання. Для вимірювання потрібен еталон (критерій), а в пізнанні таким еталоном є ідеї, які містяться всередині людської душі і звуться «прототипами». Прототип — це образ усередині душі та внутрішній об’єкт. Пізнання відбувається шляхом зіставлення образу, який міститься в душі (внутрішнього образу), і образу, що надходить від об’єкта в зовнішньому світі (зовнішнього образу).
До цього часу реалізм наполягав на існуванні лише зовнішнього світу, ігноруючи ідеї, які передіснували всередині людини. Показовим прикладом є марксизм, який захищав теорію відображення. Суб’єктивний ідеалізм, представлений Берклі, навпаки, стверджував, що об’єктом пізнання є лише ідеї в людській свідомості. А в епістемології Об’єднання реалізм та ідеалізм (суб’єктивний ідеалізм) об’єднані.
2.1.3. Метод пізнання
Метод епістемології Об’єднання відрізняється від трансцендентального методу Канта і діалектичного методу Маркса. Методом епістемології Об’єднання є принцип віддавання та приймання, тобто принцип дії віддавання та приймання між суб’єктом і об’єктом. Відповідно з точки зору методу епістемологію Об’єднання можна назвати «епістемологією віддавання та приймання».
Пізнання відбувається на основі дії віддавання та приймання між суб’єктом (людиною) і об’єктом (предметами творіння), і кожен із них повинен мати певні умови. Це схоже на те, що, як уже пояснювалося в Теорії мистецтва, для оцінки мистецтва суб’єкт і об’єкт повинні відповідати певним умовам. Умовами, які повинен мати суб’єкт, оцінюючи твір мистецтва, є інтерес до об’єкта, бажання виявити цінність та суб’єктивні чинники. Умовами, які повинен мати об’єкт, є мета творення і гармонія взаємодоповнювальних елементів. Так само в пізнанні суб’єкту й об’єкту потрібні умови. Умовами для суб’єкта є наявність прототипу й інтересу до об’єкта, а умовами для об’єкта є наявність атрибутів (змісту) і форми.
Відповідно до принципу двоступеневої структури існування є внутрішня дія віддавання та приймання (внутрішня чотирьохпозиційна основа) і зовнішня дія віддавання та приймання (зовнішня чотирьохпозиційна основа). Пізнання здійснюється насамперед шляхом виконання зовнішньої дії віддавання та приймання, а потім — внутрішньої дії віддавання та приймання. Ще раз згадаємо, що ця теорія пізнання називається «епістемологією віддавання та приймання». Іншими словами, дія віддавання та приймання відбувається між суб’єктом (людиною), який має інтерес, і предметом творіння, який задовольняє умовам об’єкта. Спочатку на чуттєвій стадії атрибути (зміст) і форма (форми буття) об’єкта відображаються в душі людини, утворюючи зміст (чуттєвий зміст) і форму (чуттєву форму). Їх називають «зовнішнім образом», оскільки він виникає із зовнішньої дії віддавання та приймання (зовнішньої чотирьохпозиційної основи). Потім між цим змістом і формою (зовнішнім образом) і прототипом (внутрішнім образом), який суб’єкт має із самого початку, знову відбувається дія віддавання та приймання (порівняльного типу). Це є внутрішня дія віддавання та приймання (або формування внутрішньої чотирьохпозиційної основи). На основі цієї дії віддавання та приймання здійснюється пізнання.
Далі розглянемо різницю між методом епістемології Об’єднання, трансцендентальним методом Канта і марксистським діалектичним методом. У Канта зміст (чуттєвий зміст) отримується із зовнішнього світу (об’єкта), а форма, тобто форми інтуїції й форми мислення є апріорними й суб’єктивними елементами всередині суб’єкта. Тобто можна сказати, що зміст належить об’єкту, а форма належить суб’єкту. Однак через те, що Кант залишив річ-у-собі в непізнаваному світі, його чуттєвий зміст став змістом, який не має субстанції і належить лише суб’єкту. Отже, зрештою, можна сказати, що в Канта і зміст, і форма належать суб’єкту. Тому Канта часто називають ідеалістом. На противагу цьому в методі принципу віддавання та приймання зміст і форма належать як суб’єкту, так і об’єкту. Тобто і суб’єкт має зміст і форму, і об’єкт має зміст і форму.
У марксистському методі і зміст, і форма належать об’єкту, який є об’єктивною реальністю, а свідомість суб’єкта їх просто відображає. Таким чином, можна сказати, що в методі принципу віддавання та приймання філософії Об’єднання присутній як трансцендентальний метод, так і діалектичний метод. Іншими словами, в епістемології Об’єднання зовнішня дія віддавання та приймання містить елемент теорії відображення, а внутрішня дія віддавання та приймання містить трансцендентальний елемент. Отже, в епістемології Об’єднання об’єднано діалектичний метод (теорія відображення) і трансцендентальний метод.
2.2. Зміст і форма пізнання
Зазвичай, говорячи про зміст і форму, ми називаємо змістом те, що міститься всередині речі, а формою — її зовнішній вигляд. Однак в епістемології зміст стосується атрибутів речі, а форма стосується певних рамок, через які проявляються ці атрибути (тобто коли атрибути проявляються через певні рамки, ці рамки називаються формою).
2.2.1. Зміст об’єкта і зміст суб’єкта
Оскільки об’єктами пізнання є предмети творіння (речі), змістом цих об’єктів є властиві їм різноманітні атрибути: вигляд, вага, довжина, рух, колір, звук, запах, смак тощо. Відповідно зміст об’єкта — це матеріальний зміст, тобто зміст типу хьонсан. З іншого боку, суб’єктом пізнання є людина, тому змістом суб’єкта є властиві їй різноманітні атрибути, і вони такі самі, як і атрибути предметів творіння (речей): вигляд, вага, довжина, рух, колір, звук, запах, смак тощо. Тобто зміст суб’єкта — це матеріальний зміст.
Зазвичай, перераховуючи властиві людині атрибути, ми маємо на увазі розум, свободу, духовність тощо. Однак в епістемології, оскільки ми маємо справу з подібністю в змісті, будуть розглядатися такі ж атрибути, які властиві й об’єктам (предметам творіння). Будучи мікрокосмом, у якому інтегрований Всесвіт, людина поєднує в собі в зменшеному вигляді всі структури, елементи, якості тощо, властиві всім предметам творіння. Іншими словами, людина володіє тими самими атрибутами, що й предмети творіння.
Однак у пізнанні дія віддавання та приймання не відбувається тільки тому, що суб’єкт (людина) і об’єкт (предмет творіння) мають однакові атрибути. Оскільки пізнання є явищем мислення, душа суб’єкта також повинна мати певний зміст. Змістом у душі суб’єкта є прототип. Якщо бути більш точним, це частина прототипу, яка відповідає змісту, тобто «протообраз», який виникає в протосвідомості (підсвідомість у живої істоти, про яку буде пояснено нижче). Протообраз — це ментальний образ, який відповідає атрибутам людського тіла, й, отже, відповідає атрибутам (матеріальному змісту) предметів творіння в зовнішньому світі. Відповідно цей ментальний образ, тобто протообраз є ментальним змістом, який відповідає матеріальному змісту, тобто змістом типу сонсан. Таким чином, атрибути людського тіла відповідають атрибутам предметів творіння (матеріальному змісту), а ментальний образ (протообраз) людини відповідає атрибутам її тіла. Тому, врешті-решт, робимо висновок, що ментальний образ людини відповідає атрибутам предметів творіння. Отже, у пізнанні ментальний образ, тобто протообраз суб’єкта (людини) і матеріальний зміст (чуттєвий зміст) об’єкта (предмета творіння) приходять у відповідність один з одним, між суб’єктом і об’єктом відбувається дія віддавання та приймання, що й приводить до пізнання.
2.2.2. Форми об’єкта і форми суб’єкта
Атрибути предметів творіння (речей), які є об’єктами пізнання, завжди проявляються в певних рамках. Ці рамки є формами існування. Форма існування також є формою стосунків між атрибутами речі. Ці форми існування або форми стосунків є формами об’єкта в пізнанні.
Оскільки людське тіло є Всесвітом у мініатюрі (мікрокосмом) і сумарним утіленням предметів творіння, воно має такі самі форми існування, як і всі предмети творіння. Проте форми в пізнанні мають бути формами всередині душі, тобто формами мислення. Вони є відображеннями форм існування тіла в протосвідомості, тобто образами форм (або образами стосунків), які утворюють частину прототипу.
2.2.3. Елементи, які утворюють прототип
Ментальний образ усередині суб’єкта, який є критерієм судження в процесі пізнання, називається прототипом. Прототип складається з таких елементів: по-перше, це протообраз. Це образ атрибутів клітин і тканин (елементів, з яких складається людське тіло), відображений у протосвідомості. Іншими словами, образ атрибутів клітин і тканин, відображений у дзеркалі протосвідомості, є протообразом.
Другим елементом прототипу є образ стосунків, тобто форма мислення. У протосвідомості відображаються не лише атрибути клітин і тканин людського тіла, але й форма існування (форма стосунків) цих атрибутів, відтак утворюється образ стосунків. Цей образ стосунків стає формою мислення, яка накладає певні обмеження на дію мислення в теперішній свідомості.
Згадані вище протообраз і образ стосунків (форма мислення) — це ідеї, які не мають нічого спільного з досвідом, тобто це апріорні ідеї, але в прототипі є також набуті ідеї, додані через минулий і нещодавній досвід. Іншими словами, (емпіричні) ідеї, набуті через досвід, який передував пізнанню, утворюють частину прототипу в подальшому пізнанні. Тому коли ми стикаємося з речами, ідентичними до тих, що зустрічали раніше, то можемо легко розпізнати їх. Отже, прототип складається з трьох елементів: протообразу, образу стосунків (форми мислення) та емпіричних ідей.
Як було сказано, прототип складається з апріорного елемента, який передує досвіду, та емпіричного елемента, набутого через досвід. Апріорний елемент — це прототип у початковому значенні; це протообраз та образ стосунків, які з’явилися в протосвідомості. Це — «апріорний прототип», який не має нічого спільного з досвідом. Його також називають «початковим прототипом». Емпіричний елемент стосується емпіричних ідей, які виникають як образи всередині душі в ході нашого повсякденного життєвого досвіду, і виникнувши, вони стають частиною прототипу. Він називається «емпіричним прототипом». Прототип, який поєднує в собі апріорний та емпіричний прототипи, називається «комплексним прототипом». Усі прототипи в нашому повсякденному житті є комплексними.
2.2.4. Передіснування прототипу та його розвиток
Як зазначалося вище, прототип має апріорні й емпіричні елементи, тому при винесенні судження в певний момент критерієм (мірилом) для цього судження є попередньо сформований (комплексний) прототип. Таким чином, критерій судження (прототип) для пізнання неодмінно готується заздалегідь. Це називається «передіснуванням прототипу». Кант стверджував, що форми, якими володіє суб’єкт пізнання, є апріорними, тоді як епістемологія Об’єднання говорить про передіснування прототипу, який є в суб’єкта.
Прототипи (протообрази та образи стосунків), які людина має при народженні, ще не досконалі, бо в новонародженої дитини клітини, тканини, внутрішні органи, нерви, органи чуття, мозок тощо ще не розвинені. Відповідно її пізнанню бракує ясності. Але в міру зростання дитини разом із розвитком тіла протообрази й образи стосунків поступово прояснюються. До них постійно додаються нові ідеї, отримані завдяки досвіду. Таким чином, прототипи розвиваються якісно й кількісно. Це означає збільшення обсягу пам’яті та кількості нових знань і водночас — розвиток емпіричних прототипів, а відтак і комплексних прототипів.
2.3. Протосвідомість, образ протосвідомості та категорії
2.3.1. Протосвідомість
У «Викладі Принципу» сказано, що «все у творінні росте, підкоряючись автономній дії і управлінню Принципу» 29. Управління (володарювання) й автономність тут стосуються характеристик сили життя. Життя — це підсвідомість, що міститься в клітинах і тканинах живих істот; це прихована здатність відчувати, сприймати і мати цілеспрямованість. Іншими словами, життя — це підсвідомість з чутливістю, сприйманням і цілеспрямованістю. Чутливість тут стосується здатності інтуїтивно отримувати інформацію про предмети, сприймання — це здатність підтримувати стан обізнаності, а цілеспрямованість — це сила волі мати й реалізовувати певну мету. «Протосвідомість» означає фундаментальну свідомість і стосується життя (всесвітньої свідомості), що міститься в клітинах і тканинах. З точки зору функцій душі протосвідомість є душею нижчого рівня 30. Отже, можна сказати, що це всесвітня душа нижчого рівня або Божа душа нижчого рівня, яка проникає в клітини.
Протосвідомість є водночас і життям. Індивідуалізована всесвітня свідомість, яка проникла в клітини й тканини, є протосвідомістю та життям. Інакше кажучи, це всесвітня свідомість, яка проникла в клітини й тканини. Так само, як електромагнітні хвилі надходять у радіоприймач і створюють звук, всесвітня свідомість входить у клітини й тканини і дає їм життя 31. Зрештою, протосвідомість — це життя і водночас підсвідомість, яка наділена чутливістю, сприйманням і цілеспрямованістю. Згідно з філософією Об’єднання, створюючи Всесвіт за допомогою Логосу, Бог вклав усю інформацію (тобто Логос), унікальну для кожної живої істоти, в її клітини як запис (код) у матеріальній формі. Цей код — це генетична інформація ДНК (дезоксирибонуклеїнової кислоти), яка складається з певної послідовності чотирьох видів основ: аденіну, гуаніну, тиміну та цитозину. Так Бог хотів забезпечити збереження виду кожної живої істоти шляхом розмноження.
У Біблії сказано: «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею» (Бут. 2:7). Те саме можна сказати й про все суще: «Бог створив клітини із землі і вдихнув у них життя. І стали вони живими клітинами». Всесвітня свідомість, записана в клітинах, є протосвідомістю та життям. Істоти стають живими, коли в їхні клітинах і тканинах записується всесвітня свідомість.
2.3.2. Функції протосвідомості
Функції протосвідомості різноманітні: розшифровка генетичної інформації (коду), виконання інформаційних вказівок, передача інформації тощо. Розглянемо їх детально. Коли всесвітня свідомість проникає в клітини і стає протосвідомістю, вона спочатку розшифровує генетичну інформацію ДНК, яка міститься в них. Далі протосвідомість спрямовує клітини й тканини діяти відповідно до вказівок цієї інформації. Крім того, вона виконує функцію збільшення кількості клітин і тканин відповідно до розвитку організму, формування та зростання нових органів, а також формування взаємозв’язків між клітинами і тканинами.
Тим часом нова інформація, що генерується в кожній клітині або тканині, передається через периферичні (аферентні) нерви в центральну нервову систему, яка потім знову посилає нові команди (інформацію) клітинам або тканинам через периферичні (еферентні) нерви. При цьому саме протосвідомість забезпечує взаємообмін інформацією між клітинами й тканинами та нервовим центром. Це функції протосвідомості. Усі ці функції зумовлені чутливістю, сприйманням і цілеспрямованістю протосвідомості (підсвідомості). Упродовж того, як протосвідомість виконує ці функції, протообрази й образи стосунків розвиваються.
2.3.3. Формування образу протосвідомості
Підсвідомість у живих істот, тобто протосвідомість, володіє чутливістю. Відповідно протосвідомість інтуїтивно відчуває структуру, складові та інші характеристики клітин і тканин. Більше того, протосвідомість відчуває також зміни стану клітин і тканин. При цьому те, що відчула протосвідомість, тобто образ, відображений у протосвідомості, є «протообразом». Появу протообраза в протосвідомості можна порівняти з тим, як матеріальний предмет відбивається в дзеркалі, або з тим, як матеріальний предмет фіксується на фотоплівці шляхом експонування.
Протосвідомість також має сприймання, яке означає здатність підтримувати стан відчуття, тобто утримувати протообраз. Тому сприймання можна віднести до певного виду пам’яті.
Різні елементи тіла, як-от клітини, тканини та органи, є індивідуальними істинними тілами та взаємопов’язаними тілами, відповідно вони існують, функціонують і зростають завдяки внутрішнім і зовнішнім діям віддавання та приймання. Наприклад, дія віддавання та приймання між елементами (ядром і цитоплазмою) всередині клітини є внутрішньою дією віддавання та приймання, а дія віддавання та приймання між цією та іншими клітинами є зовнішньою дією віддавання та приймання. При цьому різні умови, потрібні для встановлення стосунків віддавання та приймання, називаються «формою стосунків». Оскільки всі без винятку речі можуть існувати лише за обставин дотримання таких умов, цю форму стосунків називають також «формою існування». Ця форма існування є рамкою, в якій існує будь-який предмет творіння.
Образ, утворений шляхом відображення цієї форми існування в протосвідомості, називається «образом стосунків», або «образом форми». Отже, протосвідомість має протообраз і образ стосунків (образ форми), а поєднання протообраза й образа стосунків називається «образом протосвідомості».
2.3.4. Утворення форм мислення
Як мовилося раніше, зміст, яким володіє суб’єкт пізнання (людина), включає матеріальний зміст (зміст типу хьонсан) і ментальний зміст (зміст типу сонсан). Матеріальний зміст — це те саме, що й атрибути об’єкта (предмета), а ментальний зміст — це протообраз. Матеріальний зміст тут є джерелом відповідності ментального змісту. Джерело відповідності тут вказує на причинний елемент у парі елементів, які перебувають у стосунках відповідності один до одного. Прикладом може бути зв’язок між матеріальним предметом і його тінню. Коли матеріальний предмет рухається, тінь теж рухається вслід за ним, а коли матеріальний предмет зупиняється, зупиняється й тінь. Тоді кажуть, що матеріальний предмет є джерелом відповідності тіні. У стосунках між тілом і душею, коли тіло здорове, душа теж стає здоровою, а коли тіло слабке, душа теж слабне. У такому разі тіло є джерелом відповідності душі. Так само з-поміж матеріальної форми (форми хьонсан) і ментальної форми (форми сонсан), якими володіє суб’єкт пізнання, перша є джерелом відповідності останньої. Тут матеріальна форма — це форма існування об’єкта (предмета).
Як уже неодноразово говорилося, людське тіло є сумарним втіленням усього сущого, тому атрибути предметів творіння є безпосередньо атрибутами тіла, які відображаються в протосвідомості, утворюючи протообрази, тобто ментальний зміст. Так само форма існування предметів творіння є безпосередньо формою існування тіла, яка відображається в протосвідомості, утворюючи ментальну форму, тобто образ стосунків. Ментальна форма — це якраз форма мислення. Іншими словами, корінь форми мислення — це форма існування. Отже, форма існування є джерелом відповідності форми мислення.
Форми стосунків (форми існування) клітин і тканин відображаються в протосвідомості та стають образами стосунків. Ці образи стосунків є свого роду інформацією, яка передається в нервовий центр головного мозку: численні образи стосунків проходять по периферичних нервах через нижчі центри та збираються у вищих центрах головного мозку (коркових центрах). Вважається, що в цьому процесі різноманітні образи стосунків впорядковуються й сортуються, тоді як форми мислення утверджуються й досягають коркового центру. Іншими словами, в психіці утворюються форми мислення як ментальні форми, що відповідають формам існування в зовнішньому світі.
Коли люди думають, ці форми мислення стають рамками, яких мають дотримуватися думки. Іншими словами, мислення людини відбувається відповідно до форм мислення. Це називається «форми мислення визначають думки». Форми мислення — це те саме, що й категорії, які є найбільш фундаментальними й загальними базовими поняттями.
2.3.5. Форми існування та форми мислення
Оскільки джерелом відповідності форми мислення є форма існування, для того, щоб зрозуміти форму мислення, потрібно спочатку зрозуміти форму існування. Щоб предмети існували, між окремими предметами (або між елементами) мають бути стосунки, при цьому їхня форма, тобто форма стосунків, є формою існування. З погляду філософії Об’єднання є десять основних форм існування:
1) Існування і сила. Існування будь-якого предмета завжди супроводжується дією сил. Немає сил поза існуванням і немає існування без сил. Це зумовлено тим, що первісна сила Бога впливає на предмети творіння й уможливлює їхнє існування.
2) Сонсан і хьонсан. Кожне індивідуальне тіло складається з внутрішніх, нематеріальних, функціональних аспектів і зовнішніх, матеріальних аспектів — маси, структури та форми.
3) Янсон та имсон. Кожне індивідуальне тіло має властивості янсон та имсон, які є атрибутами сонсан і хьонсан. Янсон та имсон завжди діють у просторі та в часі, а через гармонію янсон та имсон проявляється краса.
4) Суб’єкт і об’єкт. Кожен предмет існує завдяки суб’єктно-об’єктному зв’язку та діям віддавання та приймання між корелятивними елементами всередині себе, а також між собою та іншими предметами.
5) Позиція та закріплення. Кожен предмет існує, закріпившись у певній позиції. Іншими словами, за кожною позицією закріплений відповідний для неї предмет.
6) Незмінність і змінюваність. Кожне індивідуальне тіло неодмінно має змінювані та незмінювані аспекти. Це зумовлено тим, що кожен предмет творіння утворює єдність чотирьохпозиційної основи, що зберігає ідентичність (статичної чотирьохпозиційної основи), та чотирьохпозиційної основи для розвитку (динамічної чотирьохпозиційної основи).
7) Дія та результат. Коли корелятивні елементи суб’єкта й об’єкта індивідуального тіла вступають у дію віддавання та приймання, обов’язково виникає результат. Іншими словами, завдяки дії віддавання та приймання вони або утворюють єдине ціле, або з’являється новоутворене тіло.
8) Час і простір. Кожен предмет є просторово-часовим тілом, яке існує в часі та просторі. Існувати означає формувати чотирьохпозиційну основу (просторову основу) і виконувати дію «початок-розділення-єдність» (часову дію).
9) Числа та принципи. Кожен предмет є числовим тілом, яке підпорядковується законам. Інакше кажучи, числа завжди єдині із законами або принципами 32.
10) Кінцевість і нескінченність. Кожне індивідуальне тіло має як аспект кінцевості (тимчасовості), так і аспект нескінченності (довговічності).
Ці найосновніші форми існування базуються на чотирьохпозиційній основі, дії віддавання та приймання та дії «початок-розділення-єдність», про які йдеться в Принципі Об’єднання. Це форми існування всіх предметів творіння, які є об’єктами пізнання, і водночас форми існування складових фізичного тіла людини, яка є суб’єктом пізнання.
Ментальні форми, які відповідають зазначеним формам існування, є формами мислення. Іншими словами, 1) існування і сила; 2) сонсан і хьонсан; 3) янсон і имсон; 4) суб’єкт і об’єкт; 5) позиція та закріплення; 6) незмінність і змінюваність; 7) дія і результат; 8) час і простір; 9) числа та принципи; 10) кінцевість та нескінченність і є формами мислення. Форми існування є матеріальними формами стосунків, а форми мислення як форми стосунків між ідеями є основними поняттями.
Звісно, можуть бути й інші форми існування та форми мислення на додаток до перелічених вище — найосновніших із погляду філософії Об’єднання. Форми мислення не перебувають у стані непов’язаності з існуванням, як вважав Кант, і тим більше невірно, що форми буття зовнішнього світу відображаються і стають формами мислення, як стверджував марксизм. Людина з самого початку була наділена формами мислення, що відповідають формам існування зовнішнього світу. Наприклад, оскільки людина початково має часову та просторову природу, їй притаманна форма мислення «час і простір», а оскільки вона початково має суб’єктну й об’єктну природу, їй притаманна форма мислення «суб’єкт і об’єкт». Отже, душа людини наділена формами мислення, які точно відповідають десяти формам існування.
2.4. Метод пізнання
2.4.1. Дія віддавання та приймання
У «Викладі Принципу» говориться, що, коли суб’єкт і об’єкт створюють умову для взаємодії та вступають у дію віддавання та приймання, «їхня взаємодія породжує всі сили, необхідні елементу творіння для існування, примноження та дії» 33. Тут «примноження» в ширшому значенні означає появу, виникнення, збільшення та розвиток. «Дія» означає рух, зміну, реакцію тощо. Оскільки пізнання означає набуття чи збільшення знань, воно включається в поняття «примноження», яке відбувається шляхом дії віддавання та приймання. Відповідно встановлюється положення про те, що «пізнання здійснюється через дію віддавання та приймання між суб’єктом і об’єктом».
У пізнанні під суб’єктом розуміється людина, яка має певні умови — інтерес до об’єкта та прототипи, а під об’єктом розуміються предмети творіння, які мають зміст (атрибути) та форму (форми існування). Пізнання здійснюється шляхом дії віддавання та приймання між цими двома сторонами.
2.4.2. Формування чотирьохпозиційної основи
Дія віддавання та приймання між суб’єктом і об’єктом обов’язково здійснюється зосереджено на меті, а пізнання постає як результат цієї дії. Відповідно пізнання відбувається шляхом формування чотирьохпозиційної основи (Рис. 9.1).
Рис. 9.1. Формування чотирьохпозиційної основи під час пізнання
Чотирьохпозиційна основа встановлюється чотирма позиціями, як-от: центр, суб’єкт, об’єкт і результат. Кожну з них описано нижче.
а) Центр
Центром дії віддавання та приймання є мета, а мета включає в себе принципову мету та повсякденну, практичну мету.
Принципова мета — це мета створення Богом усього сущого; з точки зору всього сущого це мета його існування, тобто мета творіння. Оскільки Божа мета творення була мотивована Шімджон (любов’ю), первісне ставлення людей до пізнання полягає в тому, щоб пізнавати все суще з любов’ю як мотивом. Мета творення (мета творіння) складається з мети типу сонсан та мети типу хьонсан, кожна з яких має також загальну мету та індивідуальну мету. Для людини загальна мета пізнання полягає в тому, щоб набути знання заради служіння ближнім, суспільству, країні та світу, а індивідуальна мета полягає в отриманні знань заради її особистого життя, пов’язаного з їжею, одягом і житлом, та культурного життя. З іншого боку, загальна мета для предметів творіння, які є об’єктами пізнання, полягає в тому, щоб віддавати знання й красу людині та приносити їй радість, приймаючи її володарювання. Індивідуальна мета предметів творіння полягає в тому, щоб отримувати визнання та любов від людей. Але внаслідок гріхопадіння людини творіння не може виконати цю мету творення (мету творіння), тому «все створіння разом зідхає й разом мучиться аж досі» (Рим. 8:22).
Повсякденна (або практична) мета стосується індивідуальної мети, яка ґрунтується на принциповій меті, тобто це мета кожної особи в її повсякденному житті. Наприклад, коли ботанік дивиться на природу, він прагне отримати знання про рослини з точки зору ботаніки. Коли художник розглядає ту саму природу, він прагне отримати знання заради виявлення краси. Крім того, коли бізнесмен має справу з природою, він прагне отримати знання про природу з точки зору освоєння природи та створення підприємства. Вони це роблять, тому що хочуть отримати радість. І хоча принципова мета — отримання радості — у всіх них однакова, повсякденні цілі в кожного сильно відрізняються.
б) Суб’єкт
Під час пізнання інтерес (увага) суб’єкта до об’єкта є однією з вимог, які має задовольняти суб’єкт. Це пояснюється тим, що коли немає інтересу, не буде умови для взаємодії і не зможе відбутися дія віддавання та приймання.
Розглянемо випадок, коли людина, йдучи вулицею, зустрічає друга. Якщо людина занурена у свої думки, цілком можливо, що вона пройде повз, не помітивши друга, бо її увага зосереджена на чомусь іншому. Крім того, коли дружина доглядача маяка спить, її не будить шум хвиль, але вона прокидається від плачу власної дитини, який звучить тихіше, ніж шум хвиль. Це означає, що жінка не усвідомлює звуку хвиль, бо він їй нецікавий, але звук плачу дитини завжди привертає її увагу, тому вона почує навіть тихий плач.
Однак насправді є багато випадків, коли ми розпізнаємо предмети випадково. Яскравий приклад — це коли ми раптом бачимо блискавку й чуємо грім, яких не очікували. У таких випадках може здатися, що пізнання можливе навіть якщо суб’єкт не має інтересу, проте і в таких випадках інтерес завжди має місце, хоча й несвідомо (підсвідомо). Кожен пам’ятає, як у дитинстві ставився до всього з подивом і цікавістю. Цей подив і цікавість походять від інтересу. Крім того, коли людина вперше їде на чужину, вона ставиться до всіх речей з інтересом. Однак, коли вона подорослішає або кілька разів відвідає закордон, усе призвичаюється і інтерес стає підсвідомим. Він не зникає, а починає діяти в підсвідомості.
Інша вимога, якій має задовольняти суб’єкт, це наявність прототипів. Незалежно від того, наскільки великий інтерес людини до об’єкта, якщо в неї немає прототипу, пізнання не відбудеться. Наприклад, якщо ми вперше чуємо якусь іноземну мову, ми не зрозуміємо сказаного. Крім того, побачивши когось уперше, ми відчуватимемо, що ця людина нам незнайома, але якщо нам раніше доводилося її зустрічати, навіть якщо ми її забули, ця людина здаватиметься нам знайомою. Отже, для того, щоб пізнання відбулося, всередині суб’єкта неодмінно має бути прототип, який є критерієм судження.
в) Об’єкт
Об’єктом пізнання є не тільки все суще в природі, а й предмети, події та люди в суспільстві. Відповідно до Принципу Об’єднання, все суще було створено як об’єкт людини, а людину було створено як суб’єкта (володаря) всього сущого, тому людина, яка є суб’єктом, з любов’ю володарює над творінням, яке є об’єктом. При цьому людина володарює над творінням шляхом його оцінки або пізнання. Тому всі предмети творіння наділені елементами, які дають їм змогу стати об’єктами краси та пізнання. Це атрибути творіння (як зміст) та його форми існування (форми стосунків) (як форма). Хоча цей зміст і форма є умовами, які має задовольняти творіння, це не щось, що творіння має саме по собі, зміст і форма даються йому Богом.
Оскільки людина є сумарним втіленням усього сущого та Всесвітом у мініатюрі, вона в зменшеному вигляді наділена змістом і формою, які відповідають змісту та формі всього сущого.
г) Результат
Якщо суб’єкт та об’єкт беруть участь у дії віддавання та приймання зосереджено на меті, неминуче з’являється результат. Щоб зрозуміти характер результату, нам потрібно спочатку зрозуміти характер чотирьохпозиційної основи. Як пояснюється в главі «Теорія Первісного образу», існує чотири типи чотирьохпозиційних основ: «внутрішня чотирьохпозиційна основа, що зберігає ідентичність», «зовнішня чотирьохпозиційна основа, що зберігає ідентичність», «внутрішня чотирьохпозиційна основа для розвитку» і «зовнішня чотирьохпозиційна основа для розвитку».
Загалом, пізнання — це процес, у якому «зміст і форма» суб’єкта та «зміст і форма» об’єкта зіставляються та поєднуються в одне ціле через дію віддавання та приймання. Відповідно при цьому формується чотирьохпозиційна основа, що зберігає ідентичність. З іншого боку, в разі творення чи володарювання формується чотирьохпозиційна основа для розвитку. Проте пізнання тісно пов’язане з володарюванням. Володарювання не може бути повним без пізнання, а пізнання не може бути повним без володарювання. Пізнання та володарювання утворюють взаємодоповнювальні ланцюги в дії віддавання та приймання між людиною і предметами творіння. Іншими словами, процес пізнання — це ланцюг, який іде від об’єкта до суб’єкта, а процес володарювання — це ланцюг, який іде від суб’єкта до об’єкта. Розглянемо зв’язок між чотирьохпозиційною основою для розвитку у володарюванні й чотирьохпозиційною основою, що зберігає ідентичність, у пізнанні. Оскільки володарювання є проявом творчості, чотирьохпозиційна основа володарювання така сама, як і чотирьохпозиційна основа творення.
Як пояснюється в «Теорії Первісного образу», Бог створив усе суще через двоступеневу структуру творення: «внутрішню чотирьохпозиційну основу для розвитку» (формування Логосу) і «зовнішню чотирьохпозиційну основу для розвитку». При цьому спочатку було сформовано внутрішню чотирьохпозиційну основу для розвитку, а потім зовнішню чотирьохпозиційну основу для розвитку. Іншими словами, все суще було створено в послідовності «від внутрішньої чотирьохпозиційної основи до зовнішньої чотирьохпозиційної основи». На противагу цьому при формуванні задля пізнання чотирьохпозиційної основи, що зберігає ідентичність, спочатку формується зовнішня чотирьохпозиційна основа, що зберігає ідентичність, а потім — внутрішня чотирьохпозиційна основа, що зберігає ідентичність. Іншими словами, пізнання відбувається в послідовності «від зовнішньої чотирьохпозиційної основи до внутрішньої чотирьохпозиційної основи». Отже, пізнання відбувається як результат формування цієї «внутрішньої чотирьохпозиційної основи, що зберігає ідентичність», а безпосередньо — через зіставлення зовнішнього та внутрішнього елементів. Яким конкретно є процес пізнання? Це буде з’ясовано далі.
2.5. Процес пізнання
Щоб отримати достатні знання, людина проходить через певний процес пізнання. Цей процес має три стадії: формування, зростання і завершення, тобто чуттєву стадію, стадію розсудку та раціональну стадію. Це схоже на те, як предмети творіння зростають, проходячи через три стадії: формування, зростання і завершення.
2.5.1. Стадія чуттєвого пізнання
Це стадія формування в процесі пізнання. На цій стадії спочатку формується зовнішня чотирьохпозиційна основа, що зберігає ідентичність. Між суб’єктом (людиною) та об’єктом (предметами творіння) зосереджено на свідомій чи несвідомій меті відбувається дія віддавання та приймання, при цьому зміст і форма об’єкта відображаються в чутливих центрах суб’єкта, формуючи образи або уявлення. Цей чуттєвий зміст і чуттєва форма називаються «образом чуттєвого пізнання» (Рис. 9.2).
Рис. 9.2. Формування зовнішньої чотирьохпозиційної основи, що зберігає ідентичність
Це стадія чуттєвого пізнання. При цьому суб’єкт має інтерес і прототипи, але прототипи на чуттєвій стадії ще не беруть активної участі в процесі пізнання. Чуттєвий зміст і чуттєва форма, які формуються на чуттєвій стадії, є лише сукупністю фрагментарних образів і не утворюють об’єднаного образу, який би нагадував об’єкт. Відповідно на цій стадії не зрозуміло, що конкретно являє собою об’єкт.
2.5.2. Пізнання на стадії розсудку
Це стадії росту в пізнанні. На цій стадії розсудку шляхом внутрішньої дії віддавання та приймання, що зберігає ідентичність, формується внутрішня чотирьохпозиційна основа, що зберігає ідентичність, при цьому фрагментарні образи, які передалися з чуттєвої стадії, об’єднуються.
Мета, яка є центром цієї внутрішньої дії віддавання та приймання, тотожна меті зовнішньої чотирьохпозиційної основи на чуттєвій стадії; це принципова мета і практична мета. При цьому позицію суб’єкта займає внутрішній сонсан, тобто функціональна частина душі, яка в пізнанні виступає як єдність інтелекту, емоцій та волі. Душа як поєднання духовної та фізичної душі є первозданною душею людини і за своїм рівнем відрізняється від інстинкту тварин. Під час пізнання функція духовної душі управляє ціннісними судженнями, функція фізичної душі керує чуттями й обидві разом вони управляють пам’яттю. Відповідно первозданна душа, яка є поєднанням духовної та фізичної душі, під час пізнання управляє чуттями та пам’яттю, прямуючи до цінностей (істини, добра та краси). Тут ми використовуємо спеціальний термін «духовна апперцепція» для позначення цієї функціональної частини (первозданної) душі в пізнанні 34. Таким чином, під час пізнання внутрішній сонсан виконує функції сприймання, порівняння, ціннісних суджень та пам’яті, а під час практики він, маючи суб’єктність, виконує функцію реалізації цінностей.
Образ чуттєвого пізнання, тобто чуттєвий зміст і чуттєва форма, які сформувалися в зовнішній чотирьохпозиційній основі на попередній чуттєвій стадії, переносяться на цю стадію у внутрішній хьонсан, тобто в позицію об’єкта внутрішньої чотирьохпозиційної основи. Потім прототип, тобто протообраз і форма мислення, які відповідають чуттєвому змісту й чуттєвій формі, витягується з пам’яті за допомогою духовної апперцепції. Ці два елементи, тобто образ чуттєвого пізнання та прототип разом утворюють внутрішній хьонсан.
За таких обставин має місце дія віддавання та приймання порівняльного типу. Це пояснюється тим, що духовна апперцепція, яка є суб’єктом, порівнює (зіставляє) два елементи — прототип та образ чуттєвого пізнання — і виносить судження щодо їхньої узгодженості чи неузгодженості. Це схематично показано на рисунку 9.3.
Рис. 9.3. Формування внутрішньої чотирьохпозиційної основи, що зберігає ідентичність
Пізнання відбувається завдяки порівнянню, яке в епістемології Об’єднання називається «зіставленням». Тут випливає висновок про те, що пізнання досягається шляхом зіставлення. Отже, в основі методу епістемології Об’єднання лежить «теорія зіставлення», тоді як у марксистській епістемології — «теорія відображення», а в епістемології Канта — «теорія синтезу».
Однак бувають випадки, коли пізнання шляхом однієї внутрішньої дії віддавання та приймання на стадії розсудку не може відбутися або воно недостатнє 35. У такому разі внутрішня дія віддавання та приймання триває паралельно з практикою (експериментами, спостереженнями, дослідами тощо), доки не буде отримано нове знання.
2.5.3. Стадія раціонального пізнання
Це стадія завершення в процесі пізнання. Розум тут означає здатність мислити, використовуючи поняття (ідеї). Розум виконує функції судження та концептуалізації вже на стадії розсудку, а на стадії раціонального пізнання нові знання отримуються в процесі міркування з використанням знань, отриманих на етапі розсудку, як матеріалу.
Зрештою, пізнання на раціональній стадії є мисленням. Воно відповідає формуванню задуму (Логосу) за допомогою внутрішньої чотирьохпозиційної основи для розвитку в Первісному образі. Мислення відбувається в душі шляхом дії віддавання та приймання, яка є дією віддавання та приймання порівняльного типу. Іншими словами, вибираючи потрібні елементи з-поміж різноманітних ідей, понять, математичних принципів, законів тощо, вже наявних у внутрішньому хьонсан, внутрішній сонсан оперує різними ідеями (поняттями): поєднує, розділяє, аналізує та синтезує їх. Оперування ідеями (поняттями) означає отримання нових ідей (понять) завдяки тому, що внутрішній сонсан різними способами порівнює різні ідеї та поняття внутрішнього хьонсан, тобто виконує дії віддавання та приймання порівняльного типу.
Наприклад, серед різних ідей можна зіставити ідею «батько» та ідею «син», і якщо відчувається, що вони добре підходять, можна їх об’єднати та отримати нову ідею — «батько і син». Інший приклад: серед різних понять можна зіставити поняття «суспільство» та поняття «система», і якщо відчувається, що вони добре підходять, можна їх об’єднати та створити нове поняття «соціальна система». Отже, вибирання потрібних ідей чи понять шляхом зіставлення, а потім комбінування їх для створення нової ідеї чи поняття називається оперуванням ідеями (поняттями). Знання збільшуються за рахунок повторення таких операцій з ідеями (поняттями). У цих внутрішніх діях віддавання та приймання внутрішній сонсан виконує функцію духовної апперцепції. Пізнання на раціональній стадії відбувається шляхом формування внутрішньої чотирьохпозиційної основи для розвитку (Рис. 9.4).
Рис. 9.4. Формування внутрішньої чотирьохпозиційної основи для розвитку
На стадії раціонального пізнання оволодіння новими знаннями відбувається безперервно, супроводжуючись завершенням кожного судження. Іншими словами, отримане нове знання (завершене судження) переноситься у внутрішній хьонсан як матеріал для мислення і використовується у формуванні нового знання на наступному етапі. Таким чином розвивається знання (мислення). Іншими словами, знання розвивається шляхом повторення формування внутрішньої чотирьохпозиційної основи для розвитку (Рис. 9.5).
Рис. 9.5. Формування повторюваних внутрішніх чотирьохпозиційних основ для розвитку шляхом висновків
Розвиток таких внутрішніх чотирьохпозиційних основ відбувається паралельно з практикою. Отриманий на практиці результат (новоутворене тіло) переноситься у внутрішній хьонсан внутрішньої чотирьохпозиційної основи й використовується для отримання нового знання. Коли нове знання отримано, його достовірність перевіряється новою практикою. Таким чином, повторювана практика, тобто формування повторюваних зовнішніх чотирьохпозиційних основ для розвитку здійснюється паралельно з формуванням внутрішніх чотирьохпозиційних основ для розвитку, які мають на меті пізнання (Рис. 9.6).
Рис. 9.6. Формування повторюваних зовнішніх чотирьохпозиційних основ для розвитку шляхом практики
2.6. Процес пізнання та фізіологічні умови
Оскільки епістемологія Об’єднання базується на Принципі Об’єднання та філософії Об’єднання, природно, що вона відрізняється від традиційних епістемологій. Однак, якщо сказати, що твердження епістемології Об’єднання суперечать науковій думці або далекі від неї, то вона, як і епістемології минулого, закінчиться простою претензією її основоположника, і її універсальну значущість не буде визнано.
Традиційні теорії пізнання, як-от: емпіризм, раціоналізм, трансцендентальна епістемологія Канта й марксистська епістемологія або не пов’язані з науковою думкою, або не відповідають сучасним науковим поглядам. Відповідно в науково розвиненому сьогоденні вони малопереконливі. Проте можна сказати, що епістемологія Об’єднання з наукової точки зору є обґрунтованою теорією. Обговоримо це нижче.
2.6.1. Паралельність психічних і фізіологічних процесів
Філософія Об’єднання базується на теорії, згідно з якою все суще було створено за подобою дуальних властивостей Первісного образу, і стверджує, що всі речі існують у дуальності сонсан і хьонсан. Людина — це «двоїста істота» душі й тіла, а клітини, тканини та органи, з яких складається її тіло, — це єдність «психічних елементів» і «матеріальних елементів». Більше того, всі людські дії та функції мають двоїстість, що означає, що психічні та фізіологічні функції неодмінно виконуються паралельно. Отже, з точки зору філософії Об’єднання дія пізнання обов’язково включає як психічні, так і фізіологічні процеси, що протікають паралельно. Наприклад, ментальна дія (дія свідомості) проявляється через дію віддавання та приймання між душею і мозком (Рис. 9.7). Тут душа означає єдність духовної душі (душі духовного «я») та фізичної душі (душі фізичного «я»).
Рис. 9.7. Ментальна дія, яка відбувається на основі дії віддавання та приймання між душею і мозком
Вайлдер Пенфілд (1891—1976), всесвітньо визнаний авторитет у галузі дослідження мозку, сказав: «…мозок — це своєрідний комп’ютер, а душа — це програміст, який керує цим комп’ютером» 36. Аналогічно інший відомий дослідник мозку Джон Екклз (1903—1997) уважав, що душа та мозок — це різні речі, а проблему душа-мозок потрібно розглядати через призму їхньої взаємодії 37. Їхні твердження узгоджуються з точкою зору філософії Об’єднання про те, що ментальні дії ведуться за допомогою дії віддавання та приймання між душею і мозком. Це один із прикладів того, що твердження епістемології Об’єднання узгоджується з науковими поглядами.
2.6.2. Джерела відповідності протосвідомості та протообразу
Нижче буде наведено наукові погляди, здатні обґрунтувати поняття протосвідомості та протообразу, які властиві лише епістемології Об’єднання. Як уже пояснювалося, протосвідомість — це всесвітня свідомість, яка пронизує клітини й тканини, тобто життя, а протообраз — це образ, знятий на плівці цієї свідомості. Протосвідомість тут є цілеспрямованою свідомістю, а протообраз — інформацією. Це означає, що клітини мають цілеспрямовану свідомість і виконують певні функції відповідно до інформації. Перевіримо тут протосвідомість і протообраз за допомогою кібернетичної теорії.
Кібернетика стосується автоматизованих методів передачі та контролю інформації в машинах. У живих істотах інформація передається через органи чуття до нервових центрів, а центральна нервова система інтегрує її і надсилає відповідні команди ефекторам (м’язам) через периферичні нерви. Це явище подібне до автоматичної операції в машині, тому його називають кібернетичним явищем у живих істотах. Однак у випадку живих істот це явище не є буквально автоматичною операцією, воно є автономною операцією через наявність у живої істоти автономності.
Це кібернетичне явище можна побачити навіть в одній клітині: передача інформації від цитоплазми до ядра і реакція ядра на неї постійно автономно повторюються, що дозволяє клітині існувати й розмножуватися. Завдяки цьому кібернетичному явищу ми можемо виявити, що автономність діє навіть в одній клітині. Автономність у клітині — це і є життя та протосвідомість. Наприклад, французький фізіолог Андре Гудо-Перро наводить у своїй книзі «Кібернетика живих істот» такі пояснення. Ядро клітини, яке містить джерело клітинної інформації, тобто клітинний код, дає команди малим цитоплазматичним органам (мітохондріям, комплексу Гольджі тощо), викликаючи хімічні реакції, які потрібні для життя клітини. 38. Клітинний код тут стосується всієї інформації щодо анатомічної форми та основних функцій живої істоти 39.
Тут закономірно постають такі запитання: по-перше, код потрібно розшифрувати і запам’ятати, але що є суб’єктом розшифровки і запам’ятовування? По-друге, коли клітинне ядро збирається дати команди, щоб викликати хімічні реакції, які потрібні для життя клітини, воно має точно знати про ситуацію всередині клітини. Але що є суб’єктом цього знання?
На ці запитання неможливо відповісти з точки зору науки (фізіології), яка має справу суто з явищами. Однак філософія Об’єднання з її теорією дуальних властивостей може чітко сказати: всередині клітини діє цілеспрямований елемент сонсан, тобто свідомість. Свідомість усередині клітини — це протосвідомість, а інформація — це протообраз.
2.6.3. Джерела відповідності трьох стадій пізнання
Вище ми сказали про три стадії пізнання: чуттєву стадію, стадію розсудку та раціональну стадію. Згідно з нейрофізіологією у корі головного мозку протікають фізіологічні процеси, які відповідають цим трьом стадіям пізнання. Кору головного мозку можна умовно розділити на три області: сенсорну область, яка приймає сигнали від органів чуття, моторну область, яка надсилає сигнали, пов’язані з довільними рухами, і асоціативну область. Асоціативна область поділяється на лобову, тім’яну та скроневу асоціативні підобласті. Відомо, що лобова асоціативна підобласть пов’язана з функціями волі, творчості, мислення й емоцій; тім’яна асоціативна підобласть — з функціями сприймання, судження й розуміння; скронева асоціативна підобласть — з механізмом пам’яті.
Насамперед інформація про зір, слух, смак, нюх і дотик передається через периферичні нерви відповідно у візуальну, слухову, смакову, нюхову й тактильну (соматичну) сенсорні області. Фізіологічний процес, що при цьому відбувається в сенсорній області, відповідає стадії чуттєвого пізнання. Далі інформація із сенсорної області надходить у тім’яну асоціативну область, де вона сприймається й оцінюється (розуміється); це фізіологічний процес, який відповідає пізнанню на стадії розсудку. На основі цього розуміння й оцінки в лобовій асоціативній області відбувається мислення, а потім здійснюється творча діяльність; це процес, який відповідає стадії раціонального пізнання. Отже, кожна з трьох стадій пізнання відповідає фізіологічному процесу в головному мозку (Рис. 9.8) 40.
Рис. 9.8. Функціональні області кори головного мозку людини (зовнішня поверхня лівої півкулі головного мозку)
2.6.4. Стосунки відповідності між психічними і фізіологічними процесами при передачі інформації
Людське тіло постійно отримує різну інформацію ззовні та зсередини організму, обробляє її та виконує відповідні дії. Подразники, отримані рецепторами (органами чуття, такими як очі, вуха, шкіра тощо), стають імпульсами і проходять через аферентний шлях нервового волокна до центральних нервів. Центральні нерви обробляють цю інформацію і видають команди, які передаються у вигляді імпульсів еферентним шляхом нервового волокна до ефекторів, таких як м’язи та секреторні залози, і викликають реакцію (Рис. 9.9).
Рис. 9.9. Шляхи передачі інформації
Реакція на подразник, яка виникає несвідомо, тобто незалежно від вищого центру, називається рефлексом. Спинний, довгастий і середній мозок містять центри рефлексів, які генерують відповідні рухові команди у відповідь на подразники.
З’ясуймо, як передається інформація, що надходить через рецептори. Інформація, яка надійшла на рецептор, перетворюється в нервових клітинах, які розташовуються поруч, в електричний нервовий імпульс. Нервовий імпульс — це зміна електричного потенціалу через мембрану між збудженою і незбудженою частинами нервового волокна; нервовий імпульс переміщується вздовж нервового волокна. Зміна електричного потенціалу, яка відбувається при цьому, називається потенціалом дії. Коли мембрана нервового волокна перебуває в стані спокою, внутрішня частина мембрани заряджена негативно, але коли через неї проходить імпульс, заряд змінюється, і внутрішня частина стає позитивно зарядженою. Це явище відбувається, коли іони натрію (Na+) проникають на внутрішню частину. Потім, коли іони калію (К+) виходять назовні, заряд відновлюється до попереднього стану. Таким чином з’являється та переміщується нервовим волокном зміна електричного потенціалу через мембрану (Рис. 9.10).
Рис. 9.10. Передача нервового імпульсу 41
Далі, як передається нервовий імпульс через щілину між нейронами, тобто в синапсі? Синапс — це простір, заповнений рідиною, і, досягнувши цього синапсу, електричний імпульс перетворюється на хімічні речовини — нейромедіатори, які проходять через синаптичну щілину. Коли ці хімічні речовини досягають наступного нейрона, вони знову перетворюються в електричний імпульс. Іншими словами, електричний сигнал, що проходить по одному нервовому волокну, в синапсі перетворюється на хімічний сигнал (хімічні речовини), який, досягнувши наступного нервового волокна, знову перетворюється на електричний сигнал. Основними нейромедіаторами в синапсі є ацетилхолін у випадку моторних нервів і парасимпатичних нервів та норадреналін у випадку симпатичних нервів. Описаний вище механізм передачі інформації показано на Рис. 9.11.
Рис. 9.11. Механізм передачі інформації
Пояснення, наведене вище, є фізіологічним процесом передачі інформації, але з погляду філософії Об’єднання паралельно цьому процесу обов’язково існує свідомий процес. Вважається, що за електричним струмом у нервових волокнах та за переміщенням хімічних речовин у синапсі стоїть дія протосвідомості, яка сприймає зміст інформації та передає її до центру. Іншими словами, протосвідомість можна розглядати як передавач інформації. Отже, електричний струм у нервових волокнах і вивільнення хімічних речовин у синапсах є фізичними явищами, спричиненими протосвідомістю, яка є передавачем інформації.
2.6.5. Стосунки відповідності у формуванні прототипів
Раніше роз’яснювалося, що джерелами відповідності протообразу й образу стосунків є відповідно зміст клітин і тканин та стосунки між їхніми елементами, тому назвемо їх відповідно кінцевий протообраз і кінцевий образ стосунків. А протообраз і образ стосунків, які з’являються під час пізнання на стадії розсудку, назвемо центральний протообраз і центральний образ стосунків.
У процесі, в якому кінцеві протообрази досягають вищих центрів через нервові шляхи, вони відбираються в кожному центрі центральної нервової системи та комплексно об’єднуються, щоб утворити центральні протообрази. Кінцеві образи стосунків також відбираються в кожному центрі центральної нервової системи та комплексно об’єднуються, щоб утворити центральні образи стосунків, які, досягнувши кори головного мозку, стають формами мислення. При цьому кожен центр центральної нервової системи зберігає свої протообрази та образи стосунків.
Серед складових прототипів пізнання, крім цих протообразів і форм мислення, є те, що називається емпіричними образами, або емпіричними ідеями. Це образи (ідеї), отримані з минулого досвіду, які зберігаються в центрах пам’яті, а потім стають частиною прототипів у подальшому пізнанні. Як пояснювалося раніше, протообрази та форми мислення разом називаються апріорними прототипами (або початковими прототипами), а емпіричні образи — емпіричними прототипами. У центральній нервовій системі в міру просування інформації з нижчого рівня на вищий кількість отриманої (вхідної) і виданої (вихідної) інформації збільшується, а методи обробки інформації стають більш комплексними й універсальними. Це схоже на адміністративну організацію в управлінні країною: чим вищий рівень, тим з більшою кількістю інформації доводиться мати справу і тим більш комплексними й універсальними стають методи обробки цієї інформації.
У найвищому центрі, тобто в корі головного мозку, сприймання інформації — це пізнання, збереження інформації — це пам’ять, а виведення інформації — це концепції (мислення), творення та практика. Хоча інтегруючі дії в нижчих центрах відрізняються за своїм рівнем, вони аналогічні інтегруючим діям у корі головного мозку; у кожному центрі на основі свідомості здійснюються такі цілеспрямовані інтегруючі дії. Під цілеспрямованими інтегруючими діями тут мається на увазі об’єднання фізіологічних інтегруючих дій і свідомих (ментальних) інтегруючих дій. Таким чином, на кожному рівні центральної нервової системи фізіологічні та свідомі інтегруючі дії здійснюються паралельно та в єдності. Іншими словами, фізіологічним процесам передачі інформації (нервових імпульсів) у центральних нервах обов’язково відповідають такі психічні процеси, як судження, пам’ять, мислення тощо.
Щодо передачі образів стосунків (образів форми), то в міру того, як різноманітна інформація переходить від нижчих центрів до вищих, вона поступово спрощується шляхом обробки. Це означає, що кінцеві індивідуальні образи стосунків при переході до вищих центрів поступово стають універсальними та загальними. Досягаючи кори головного мозку, вони повністю концептуалізуються та стають формою мислення, тобто категорією. Це так само, як адміністративна політика стає більш індивідуальною та специфічною на нижчих рівнях адміністративної організації та більш загальною та універсальною на вищих.
2.6.6. Прототипи й фізіологія
Прототипи — це ідеї та поняття, які суб’єкт уже має на момент пізнання; їх іще можна назвати пам’яттю. Раніше пояснювалося, що людина володіє апріорними прототипами та емпіричними прототипами, які в термінах фізіології відповідають «спадковій пам’яті» й заснованій на досвіді «набутій пам’яті» 42. Згідно з фізіологією мозку «спадкова пам’ять», тобто інформація про клітини та тканини людини як живої істоти, накопичується в лімбічній системі — давній корі головного мозку, яка оточена неокортексом. Тоді де і як з медичної точки зору накопичується «набута пам’ять»?
Пам’ять включає короткочасну пам’ять, яка триває кілька секунд, і довготривалу пам’ять, яка триває від кількох годин до кількох років. Вважають, що короткочасна пам’ять базується на реверберації електричних ланцюгів. Щодо довгострокової пам’яті було запропоновано дві теорії: «теорія нейронних ланцюгів» і «теорія молекулярної пам’яті». Теорія нейронних ланцюгів каже, що окремі спогади накопичуються в спеціальній мережі нейронів завдяки змінам у зв’язках (синапсах) між нейронами. Теорія молекулярної пам’яті стверджує, що РНК, пептиди й інші запам’ятовуючі речовини мають стосунок до кожного окремого спогаду. Однак останнім часом кількість науковців, які обстоюють теорію молекулярної пам’яті, зменшується 43. Щодо місцерозташування довготривалої пам’яті висловлюються такі припущення: лімбічна система всередині головного мозку містить частину, яка називається гіпокамп. Вважається, що гіпокамп відіграє роль у формуванні нових спогадів, які потім відкладаються в неокортексі (скроневій частці) 44. Іншими словами, вважається, що спогади накопичуються в скроневій частці за допомогою гіпокампа.
Андре Гудо-Перро стверджує, що під час пізнання ці спогади (накопичені знання) зіставляються з інформацією про об’єкт із зовнішнього світу, отриманою через органи чуття, і виноситься судження: «Інформація, отримана сенсорними рецепторами, зіставляється зі знаннями, які було набуто сенсорними центрами кори головного мозку та збережено в пам’яті, і виноситься судження» 45. Цей погляд узгоджується з твердженням епістемології Об’єднання, що інформація, отримана із зовнішнього світу (зовнішній образ), зіставляється з прототипом (внутрішнім образом) та виноситься судження, узгоджується вона з прототипом чи ні 46.
2.6.7. Кодування ідей та ідеїзація кодів
Наприкінці згадаємо про ідеїзацію кодів і кодування ідей. Коли людина, суб’єкт, пізнає об’єкт, інформація про об’єкт досягає органів чуття, стає імпульсом і проходить по сенсорних нервах до вищого центру. У сенсорному центрі кори головного мозку імпульс (своєрідний код) ідеїзується і відображається в дзеркалі свідомості як певний образ (ідея). Це «ідеїзація коду». З іншого боку, під час практики дії виконуються відповідно до певної ідеї, при цьому ідея стає імпульсом, який проходить по рухових нервах, досягає ефектора (м’яза) і приводить його в рух. Це «кодування ідеї», оскільки імпульс є своєрідним кодом.
Згідно з нейрофізіологією, коли ідея, яка виникла внаслідок пізнання, зберігається в певному місці мозку як спогад, вона закодовується у вигляді особливої комбінації нейронів, а коли потрібно викликати цей спогад, свідомість розшифровує код і розуміє його як ідею. Це означає, що при збереженні спогадів і пригадуванні здійснюється «кодування ідей» та «ідеїзація кодів». Наприклад, нейрофізіологи Майкл Газзаніга та Джозеф Леду говорять так: «Наш досвід дуже багатогранний, тому ми вважаємо, що кожен аспект досвіду унікально закодований у мозку» 47. «Імовірно, надалі виясниться, що зберігання, кодування та декодування пам’яті відбувається в мозку у великих кількостях у межах багатогранного процесу» 48.
Такий тип взаємного перетворення ідей і кодів можна розглядати як своєрідне явище індукції, що відбувається між ментальною обмоткою типу сонсан, яка несе ідею, та матеріальною обмоткою (нейронами) типу хьонсан, яка несе код, аналогічно тому, як електроенергія передається з первинної обмотки на вторинну завдяки електромагнітній індукції. Взаємне перетворення ідей і кодів дає підставу для твердження, що пізнання здійснюється шляхом дії віддавання та приймання між психічним і фізіологічним процесами.