Розділ 1. Традиційна логіка

У цьому розділі ми розглянемо формальну логіку, гегелівську логіку, марксистську, символічну і трансцендентальну логіку. Серед них докладно зупинимося на формальній логіці, оскільки вона тісно пов’язана з логікою філософії Об’єднання, а решту розглянемо в основних рисах. Щоб продемонструвати, що логіка Об’єднання здатна розв’язати проблеми традиційної логіки, буде представлено тільки частини, пов’язані з цими проблемами, так само, як це було у випадку з епістемологією. Порівняно докладний розгляд гегелівської логіки пов’язаний лише з тим, що в ній велика кількість проблем. Таким чином, для розуміння самої логіки Об’єднання цей розділ можна й пропустити.

1.1. Формальна логіка

Формальна логіка, яка була встановлена ​​Арістотелем, — це дисципліна, що вивчає лише форми та закони чистого мислення (судження та міркування) і загалом не має справу зі змістом чи об’єктом судження й міркування. Кант говорив: «Про те, що логіка вже з найдавніших часів ішла цим правдивим шляхом, свідчить той факт, що з часів Арістотеля не потрібно було робити жодного кроку назад… Примітно також те, що до сьогоднішнього дня ця логіка не змогла просунутися на жоден крок, і, отже, справляє враження закінченої та завершеної доктрини» 1. Формальна логіка залишалася майже незмінною протягом двох тисячоліть із часів Арістотеля. Це тому, що вона, власне, містить об’єктивну істину, що стосується мислення. Ми розглядаємо формальну логіку до того, як розглядати логіку Об’єднання, щоб прояснити, які аспекти формальної логіки є істинними, і водночас, щоб пізніше вказати на її недоліки. Нижче представлено основні засади формальної логіки.

1.1.1. Закони мислення

Формальна логіка наводить такі чотири закони мислення:
1) закон тотожності;
2) закон суперечності;
3) закон виключення третього;
4) закон достатньої підстави.

Закон тотожності виражається формою «А є А». Наприклад, «квітка є квітка». Це означає, що попри зміни в явищі, той факт, що це квітка, сам по собі залишається незмінним. Це також означає тотожність самого мислення. Іншими словами, поняття «квітка» має одне й те саме значення в будь-якому випадку. Крім того, це може також означати узгодження двох понять (птах і тварина), наприклад, «птах є твариною».

Закон суперечності виражається у формі «А не є не-А» і є інверсією закону тотожності. Твердження «квітка не є не-квітка» має те саме значення, що й твердження «квітка є квітка», а твердження «птах не є не-тварина» те саме, що твердження «птах є твариною». Тут один спосіб вираження — ствердний, а інший — заперечний, але зміст той самий.
Закон виключення третього виражається як «А є або Б, або не-Б». Це означає, що не може бути третього твердження між двома суперечливими твердженнями Б і не-Б.

Закон достатньої підстави вперше сформулював Лейбніц. Він означає, що «кожне твердження (думка) неодмінно має підставу свого існування». У загальному сенсі він є законом причинності: «Усе, що існує, має достатню підставу свого існування». Підстава тут має два значення: одне — обґрунтування, інше — причина. Обґрунтування — це поняття, протилежне висновку, а причина — це поняття, протилежне наслідку. Отже, цей закон означає, що думка завжди має своє обґрунтування, а існування завжди має свою причину.

Існує багато інших законів (принципів), але вони всі виводяться з цих чотирьох фундаментальних законів. Формальна логіка складається з трьох основних елементів (трьох елементів мислення) – поняття, судження та висновку (міркування). Розглянемо кожен з них.

1.1.2. Поняття

Поняття — це загальне уявлення (або думка), яке включає сутнісні ознаки предмета. Поняття має два аспекти: зміст та обсяг. Зміст указує на властивості, спільні для певного поняття, а обсяг охоплює всі об’єкти, які підпадають під це поняття. Пояснимо це на прикладі живих істот.

Живі істоти можна класифікувати за різними рівнями: тварини, хребетні, ссавці, примати і люди. Живі істоти — це всі істоти, які мають життя. Тварини, крім життя, мають ще органи чуття. У хордових також є хребет. Ссавці до того ж мають властивість годувати дитинчат молоком. Примати, окрім того, мають здатність хапати предмети. Людина має також розум. Таким чином, живі істоти кожного рівня, які представляють певне поняття, мають спільні властивості; ці спільні властивості називаються змістом цього поняття.

До живих істот належать тварини та рослини, до тварин — молюски, членистоногі, хребетні тощо. До хребетних належать рептилії, риби, ссавці тощо, до ссавців — примати та хижі, до приматів — різні види мавп і люди. Тож сукупність об’єктів, до яких застосовується певне поняття, називається обсягом цього поняття (Рис. 10.1).

Зміст і обсяг поняття

Рис. 10.1. Зміст і обсяг поняття

При порівнянні двох понять те з них, у якого зміст ширший, а обсяг вужчий, називається «видовим поняттям» (конкретним поняттям), а поняття з ширшим обсягом і вужчим змістом називається «родовим поняттям» (загальним поняттям). Наприклад, якщо порівнювати поняття «хребетні» з поняттями «рептилії», «птахи» та «ссавці», перше є родовим поняттям, а інші є видовими поняттями. Також при порівнянні поняття «тварини» з поняттями «молюски», «членистоногі» та «хребетні» перше є родовим поняттям, а інші — видовими. Далі, коли порівнюємо поняття «живі істоти» з поняттями «рослини» і «тварини», перше є родовим поняттям, а інші — видовими поняттями. Знову й знову повторюючи подібну операцію, ми, зрештою, прийдемо до найвищого родового поняття, вище за яке інших понять не існує. Такі поняття називаються «категоріями» (Рис. 10.2).

Низка понять, які ведуть до категорій

Рис. 10.2. Низка понять, які ведуть до категорій

Крім того, чисті поняття, якими вроджено володіє розум, тобто які не ґрунтуються на досвіді, також називаються категоріями. Види категорій відрізняються залежно від філософа. Це зумовлено тим, що категорії є найважливішими фундаментальними поняттями в багатьох філософських системах.

Арістотель був першим, хто запровадив категорії. Використовуючи граматику як підказку, він установив десять таких категорій:

1) субстанція

2) кількість

3) якість

4) відношення

5) місце

6) час

7) позиція

8) стан

9) дія

10) пасивність

У Новий час Кант установив 12 категорій, які згадуються в главі «Епістемологія». Ці 12 категорій походять від 12 форм суджень Канта (описаних нижче).

1.1.3. Судження

а) Що таке судження?

Судження — це висловлювання, яке стверджує щось про певний об’єкт, та чітке визначення, коли два поняття узгоджуються або не узгоджуються одне з одним.

Судження складається з трьох елементів: поняття підмета, поняття предиката (присудка) та зв’язки. Предмет, який є об’єктом мислення, є поняттям підмета; те, що визначає його зміст, є поняттям предиката, а зв’язка — це те, що поєднує ці два поняття. Поняття підмета зазвичай позначається буквою «S», поняття предиката позначається буквою «Р», а зв’язка позначається символом «—». Відповідно судження виражається формулою «S—Р».

б) Види суджень

До сьогоднішнього дня у формальній логіці використовуються дванадцять форм суджень, які запропонував Кант. Вони поділяються на чотири основні групи:

Кількість:
загальне судження: «Кожне S є P»;
спеціальне судження: «Деякі S є Р»;
одиничне судження: «Це S є Р».

Якість:
ствердне судження: «S є Р»;
заперечне судження: «S не є Р»;
нескінченне судження: «S є не-Р».

Стосунок:
категоричне судження: «S є Р»;
гіпотетичне судження: «Якщо A є B, то C є D»;
роздільне судження: «А є або B, або C».

Модальність:
проблематичне судження: «S, можливо, є Р»;
асерторичне судження: «S дійсно є Р»;
аподиктичне судження: «S має бути Р».

Як бачимо, Кант установив три форми судження в кожній з чотирьох груп: кількість, якість, стосунок і модальність. У повсякденному житті ми стикаємося з різними подіями та ситуаціями і придумуємо різні способи впоратися з ними. Зайве говорити, що зміст мислення в різних людей є різним. І хоча зміст мислення дуже відрізняється, саме мислення належить одній із чотирьох груп суджень. Іншими словами, це або судження про кількість (багато чи мало?), або про якість (це чи не це?), або про взаємозв’язок понять, або про модальність (ступінь імовірності).

Кожна з цих чотирьох груп має по три форми суджень, і, як видно, більшість із цих суджень виражено по формулі S—Р. Гіпотетичні судження та роздільні судження в групі «стосунок» поєднують два судження для створення однієї тези, тому вони не використовують формулу S—Р, а виражаються як A—B, C—D та A—B, A—C.

в) Основні форми суджень

Найосновнішою з наведених вище форм суджень є категоричне судження. Якщо з нею в комбінації поєднати загальну й спеціальну форму суджень щодо кількості та ствердну й заперечну форму суджень щодо якості, можна отримати такі чотири види суджень:
загальноствердне судження: «Кожне S є P» (А);
загальнозаперечне судження: «Жоден S не є Р» (Е);
спеціальноствердне судження: «Деякі S є P» (I);
спеціальнозаперечне судження: «Деякі S не є Р» (О).

Дванадцять форм судження, за винятком гіпотетичних і роздільних суджень, можна розглядати як категоричні судження. Таким чином, якщо ці категоричні судження класифікувати з точки зору якості та кількості, усі форми, крім гіпотетичних і роздільних суджень, зведуться в чотири вищезазначені форми (AEIO). Ці чотири форми суджень називаються «основними формами суджень». Позначки А, Е, I і О відповідають першим двом голосним літерам латинських слів «affirmo» (стверджую) і «nego» (заперечую).

г) Універсальне та часткове застосування

Щоб не помилитися в категоричному судженні, слід перевірити зв’язок між обсягом поняття підмета та обсягом поняття предиката. Інколи при винесенні судження поняття застосовується до всього обсягу об’єкта, а інколи — лише до його частини. Коли поняття (підмета, предиката) вказує на загальний характер і обсяг його застосування охоплює всю множину, це називається «універсальним застосуванням». А коли поняття вказує на спеціальний характер і обсяг його застосування охоплює лише певну частину множини, це називається «частковим застосуванням».

Розрізнення між універсальним і частковим застосуванням є важливим для розуміння зв’язку між поняттями підмета і предиката в судженні. Причина полягає в тому, що в судженні є випадки, коли S (поняття підмета) та P (поняття предиката) можуть одночасно мати універсальне застосування, є випадки, коли ні S, ні P не можуть мати універсального застосування, а також є випадки, коли тільки S або P повинно мати універсальне застосування. Наприклад, у судженні «Кожна людина (S) є твариною (Р)» S — має універсальне застосування, а Р — часткове. Це є правильне судження. На Рис. 10.3 показано зв’язок між підметом і предикатом загальноствердного судження (А).

Загальноствердне судження (А)

Рис. 10.3. Загальноствердне судження (А)

У судженні «Кожний птах (S) не є ссавцем (P)» як поняття підмета, так і поняття предиката має універсальне застосування. На Рис. 10.4 показано зв’язок між підметом і предикатом загальнозаперечного судження (Е).

Загальнозаперечне судження (Е)

Рис. 10.4. Загальнозаперечне судження (Е)

У судженні «Деякі квіти (S) червоні (P)» і S, і P мають часткове застосування. На Рис. 10.5 показано зв’язок між підметом і предикатом спеціальноствердного судження (I).

Спеціальноствердне судження (I)

Рис. 10.5. Спеціальноствердне судження (I)

У судженні «Деякі птахи (S) не хижі тварини (P)» частина S (частина обсягу поняття підмета) виходить за межі всієї множини P (поняття предиката). Іншими словами, S має часткове застосування, а P — універсальне. На Рис. 10.6 показано зв’язок між підметом і предикатом спеціальнозаперечного судження (O).

Спеціальнозаперечне судження (O)

Рис. 10.6. Спеціальнозаперечне судження (O)

У наведених вище судженнях A, E, I та O зв’язок універсального та часткового застосуванням між поняттями підмета і предиката є правилом. Якщо відхилитися від цього правила, судження буде помилковим. Якщо, наприклад, із судження «Кожна добра людина є любителем гір» винести судження «Отже, кожен любитель гір є доброю людиною», ми потрапляємо в хибність невідповідного застосування, тому це судження неправильне. Тут і S, і P мають універсальне застосування, попри те, що в загальноствердному судженні S повинне мати універсальне застосування, а P — часткове.

1.1.4. Міркування

Міркування (умовивід) ― це мисленнєвий процес, у якому виводиться нове судження на основі вже відомих суджень. Іншими словами, виведення висновку («Отже, …») на основі вже відомих суджень називається міркуванням. У цьому разі вже відомі судження називаються засновками (посилками). Коли судження, яке є засновком, лише одне, міркування називається «прямим міркуванням», а коли їх два або більше, міркування називається «непрямим міркуванням». Непряме міркування включає дедукцію, індукцію та аналогію. Коротко пояснимо кожне з них.

а) Дедукція

Як згадувалося раніше, непряме міркування передбачає отримання висновку з двох або більше засновків. Тип міркування, коли, посилаючись на універсальні, загальні принципи, виводиться специфічний висновок, називається дедуктивним міркуванням, або силогізмом. У силогізмі висновок робиться з двох засновків: перший називається більшим засновком, а другий — меншим засновком. Більший засновок містить більше поняття (Р) та середнє поняття (М), менший засновок містить менше поняття (S) та середнє поняття (М), а висновок містить менше поняття (S) та більше поняття (P). Наприклад:

Більший засновок: Кожна людина (M) смертна (P).
Менший засновок: Кожен герой (S) є людиною (M).
Висновок: Отже, кожен герой (S) смертний (P).

Це можна виразити такими позначками:

кожне M—P (M є P)
кожне S—M (S є M)
∴ кожне S—P (∴ S є P)

У цьому силогізмі обсяг більшого поняття (P) є найбільшим, середнє поняття (M) є середнім за величиною, а обсяг меншого поняття (S) є найменшим (Рис. 10.7).

Співвідношення більшого, середнього та меншого понять

Рис. 10.7. Співвідношення більшого, середнього та меншого понять

б) Індукція (індуктивний метод)

У непрямому міркуванні, коли два або більше засновки містять спеціальні факти, метод виведення з них більш універсальної істини у висновку називається індукцією, або індуктивним методом. Наприклад, «Коні, собаки, кури та корови смертні». «Коні, собаки, кури та корови — тварини». «Отже, всі тварини смертні». Але чи є висновок цього індуктивного міркування (отже, всі тварини смертні) правильним із точки зору форми судження? Цей висновок є загальноствердним судженням. Відповідно мале поняття «тварина» повинно мати універсальне застосування. У цьому міркуванні, однак, воно має часткове застосування, оскільки коні, собаки, кури та корови є не всіма тваринами, а лише їх частиною. Хоча це має бути загальноствердне судження, як показано на Рис. 10.3, це є спеціальноствердне судження, як показано на Рис. 10.5.

Іншими словами, з точки зору форми судження, це непряме міркування є помилковим. Проте в природі діє «принцип загальності» та «закон причинності». Перший дозволяє пізнати властивості цілого за допомогою обмеженої кількості спостережень, а другий робить можливим припущення однакових наслідків від однакових причин. Тому, хоча індуктивне міркування здається помилковим, досвід досі доводить, що воно загалом правильне.

в) Аналогія

Ще одним важливим видом міркування є аналогія. Скажімо, тут є два об’єкти спостереження: А і В. Припустимо, що завдяки спостереженням відомо, що A і B мають спільні властивості (наприклад, a, b, c і d) і що A має ще властивість «e». І якщо B перебуває в умовах, які ускладнюють подальше більш детальне спостереження, дослідник, виходячи з того факту, що A і B мають спільні властивості a, b, c і d, може зробити висновок, що B теж має властивість «e», яку має A. Це називається аналогічним міркуванням (або просто аналогією). Наприклад, можна порівняти Землю та Марс і зробити висновок, що на Марсі, як і на Землі, теж є життя. Обидві планети мають такі спільні властивості:
a) обертаються навколо Сонця, одночасно обертаючись навколо своїх осей;
b) мають атмосферу;
c) мають майже однакову температуру;
d) на них є чотири пори року та є вода.
На підставі того факту, що вони мають ці спільні характеристики, можна зробити висновок, що оскільки на Землі є життя, то життя є і на Марсі.

Аналогія — це тип міркування, який часто використовується в нашому повсякденному житті. Значна частина сучасних передових наукових знань на ранніх етапах була отримана саме завдяки аналогії. Крім того, аналогія відіграє важливу роль у сімейному житті, житті громади, шкільному житті, діловому житті та творчій діяльності. Тому тут потрібна точність аналогії. Необхідні умови для її точності:
a) між порівнюваними предметами має бути якомога більше схожих рис;
б) ці схожі риси мають бути не випадковими, а істотними;
в) у цих схожих рисах не повинно бути несумісних властивостей.

На цьому пояснення аналогії закінчено. У формальній логіці є й інші види міркувань, як-от: пряме міркування, гіпотетичний силогізм, роздільний силогізм, теорія помилок тощо, які теж треба застосовувати. Але наша мета — представити тут лише основні засади формальної логіки, тому на цьому закінчимо.

1.2. Логіка Гегеля

1.2.1. Характеристика логіки Гегеля

Характерною рисою логіки Гегеля є те, що це не теорія про «закони та форми самого мислення», а теорія про «закони та форми розвитку мислення». Крім того, це не людське мислення, а Боже. Відповідно гегелівська логіка — це дисципліна, яка вивчає те, за якими законами та формами розвивалося Боже мислення. Мислення Бога розвинулося згідно з певними законами від мислення про Себе до мислення про природу, потім до мислення про історію та державу і, нарешті, до мислення про мистецтво, релігію та філософію. Закони та форми такого розвитку мислення є особливістю логіки Гегеля.

Як згадував сам Гегель, його логіка має справу з розгортанням мислення Бога до створення світу і є «небесною логікою», тобто описом «Бога, яким Він є у Своїй вічній сутності до створення» 2. Тому на відміну від формальної логіки вона не мала справи лише з формальними законами мислення. І хоча Гегель казав, що його логіка є розвитком мислення Бога, в ній робляться спроби сформулювати найуніверсальніші правила та закони реальності.

1.2.2. Огляд логіки Гегеля

Гегелівська логіка складається з трьох частин: вчення про буття, вчення про сутність та вчення про поняття. Кожна з цих частин поділяється на розділи: вчення про буття включає розділи «Якість», «Кількість» і «Міра»; вчення про сутність складається з розділів «Сутність», «Прояв» та «Дійсність»; вчення про поняття містить розділи «Суб’єктивність», «Об’єктивність» та «Ідея». Розділи додатково поділяються на глави. Наприклад, розділ «Якість» у вченні про буття складається з глав «Буття», «Наявне буття» і «Для-себе-буття», а глава «Буття» знову розпадається на три розділи: «Буття», «Ніщо» і «Становлення».

Для Гегеля вихідним пунктом розвитку логіки є діалектика буття — ніщо — становлення. Після проходження цих трьох стадій буття переходить у наявне буття. Наявне буття має три подальші стадії, після проходження яких воно переходить у для-себе-буття. Для-себе-буття має три додаткові стадії, після проходження яких якість переходить у кількість. Кількість проходить три стадії і переходить у міру, яка теж проходить через три стадії, після чого вчення про буття закінчується.

Далі йде вчення про сутність, де сутність переходить у прояв, а прояв переходить у дійсність. Далі йде вчення про поняття. Поняття переходить із суб’єктивного в об’єктивне, а об’єктивне поняття переходить в ідею. Ідея має три стадії: життя, пізнання та абсолютна ідея. Таким чином, абсолютна ідея є кінцевим пунктом розвитку логіки.

Потім з метою істинної самореалізації світ логіки, тобто світ ідеї, заперечує себе і переходить у царство природи. Гегель говорить, що рух ідеї відбувається з метою виходу її за межі самої себе і що природа є самовідчуженням, самозапереченням ідеї, або ідеєю у формі інобуття. У світі природи є три стадії: механіка, фізика та органіка (біологія).

Ідея, яка таким чином вийшла за межі самої себе шляхом самозаперечення і стала природою, знову заперечує себе (природу) і стає людиною. Ідея, яка пройшла стадію повернення у своє лоно через людину, є духом. Розвиток духу проходить через три стадії: суб’єктивний дух, об’єктивний дух та абсолютний дух. Абсолютний дух є кінцевою стадією розвитку духу. Абсолютний дух проходить через три стадії — мистецтво, релігію та філософію — і зрештою повертається у свій початок (абсолютну ідею). Систему логіки Гегеля схематично представлено на Рис. 10.8.

Система логіки Гегеля

Рис. 10.8. Система логіки Гегеля

1.2.3. Діалектика буття — ніщо — становлення

Логіка Гегеля починається з буття та закінчується абсолютною ідеєю. Буття розглядається у вченні про буття, яке починається з діалектики буття — ніщо — становлення. Тому, щоб зрозуміти характер логіки Гегеля, потрібно вникнути в діалектику буття — ніщо — становлення. Адже ця частина є як відправною точкою, так і серцевиною логіки (діалектики) Гегеля.

Логіка Гегеля починається з буття 3. Буття означає просто »бути»; це найабстрактніше поняття, порожнє мислення з чистою невизначеністю. Отже, буття — це невизначене, тобто ніщо. Для Гегеля як буття, так і ніщо є порожніми поняттями, і між ними майже немає різниці 4. Далі Гегель говорить, що єдність буття та ніщо є становленням. Для нього і буття, і ніщо є порожніми й абстрактними, проте вони досягають єдності в стані протилежності, потім утворюють першу конкретну думку та стають становленням 5. На основі цієї логіки «буття — ніщо — становлення» встановлюється діалектична логіка «теза — антитеза — синтез», або «твердження — заперечення — заперечення заперечення», які зазвичай розглядаються як метод Гегеля.

1.2.4. Наявне буття

Далі розглянемо наявне буття. Наявне буття — це буття, що має певну форму, буття, що розглядається конкретно. Якщо буття — це просто «бути», то наявне буття — це щось. Перехід від «буття — ніщо — становлення» до наявного буття означає, коротко кажучи, перехід від абстрактного до конкретного. Становлення містить у собі протиріччя буття і ніщо, але завдяки цьому протиріччю становлення відкидає себе, тобто підноситься на вищий рівень, і стає наявним буттям.

Таким чином, наявне буття є певним, визначеним буттям. Визначеність наявного буття Гегель назвав якістю. Але хоча ми і говоримо про «визначеність буття», те, що тут розглядається, це проста визначеність.

Визначеність, яка перетворює буття на наявне буття, означає, з одного боку, ствердний зміст, «щось», а з іншого — обмеженість, тобто межу. Відповідно якість, яка робить щось чимось, є реальністю з точки зору ствердного аспекту (щось) і одночасно запереченням із точки зору обмеженості або того, що воно не є чимось іншим. Таким чином, у наявному бутті утворюється єдність реальності та заперечення, єдність твердження та заперечення. Далі наявне буття переходить у для-себе-буття. Для-себе-буття є буттям, яке не пов’язане з чимось іншим і яке не перетворюється на щось інше, а завжди залишається самим собою.

1.2.5. Буття — сутність — поняття

У вченні про буття, розпочавши з того, що таке буття, Гегель розглядає логіку зміни, логіку виникнення та зникнення. Далі вчення про буття переходить у вчення про сутність, у якому він розглядає незмінність усередині предметів (сутність) та взаємопов’язаність предметів. Далі йде перехід у вчення про поняття, яке об’єднує вчення про буття та вчення про сутність. У ньому Гегель розглядає саморозвиток предметів, тобто спосіб існування предметів, за якого вони переходять в інобуття, але при цьому залишаються самими собою. Рушійною силою цього розвитку є поняття та життя.

Чому ми можемо сказати, що Боже мислення йшло шляхом буття — сутність — поняття? Гегель говорить, що це можна зрозуміти з процесу людського пізнання, при якому людина переміщує увагу від зовнішніх аспектів предмета до внутрішніх. Наприклад, пізнаючи квітку, ми спочатку сприймаємо існування квітки зовнішньо, феноменально, а потім розуміємо її внутрішню сутність. Після цього ми отримуємо поняття квітки, в якому поєднується її існування та її сутність.

1.2.6. Логіка — природа — дух

Як уже говорилося, за Гегелем, природа — це ідея у формі інобуття, самовідчужена ідея. Відповідно, якщо логіка (як наука) є тезою, то філософія природи є антитезою. Потім ідея знову набуває через людину свідомості та свободи і стає духом. Таким чином, філософія духу є синтезом.

Світ природи також проходить діалектичний розвиток тези — антитези — синтезу, який є трьома стадіями механіки, фізики та органіки. Проте ці три стадії є не процесом розвитку самого світу природи, а процесом, у якому виникає ідея, що стоїть за ним. Це триетапний процес, у якому спочатку з’являється поняття сили, далі — поняття фізичного явища, а потім — поняття живих істот.

Таким чином, зрештою з’являється людина, і дух розвивається через людей. Його розвиток проходить три стадії — суб’єктивного духу, об’єктивного духу й абсолютного духу. Суб’єктивний дух стосується духу індивіда, а об’єктивний дух — це соціалізований дух, який виходить за межі індивіда, або об’єктивований дух.

В об’єктивного духу є три стадії: право, мораль та етика. Право стосується не впорядкованого закону на кшталт конституції держави, а найпростіших форм взаємин людей у якійсь групі. Далі люди поважають права інших і ведуть моральне життя. Однак при цьому є ще багато суб’єктивних (індивідуальних) аспектів. Таким чином, етика виникає як сукупність норм, яких повинні спільно дотримуватися люди.

Першою стадією етики є сім’я. Членів сім’ї об’єднує любов, і в сім’ї присутня свобода. Друга стадія – громадянське суспільство. У суспільстві інтереси індивідів вступають у конфлікт один з одним, і свобода обмежується. Далі на третій стадії виникає держава, яка інтегрує сім’ю та громадянське суспільство. Гегель вважав, що ідея повністю реалізує себе через державу. Держава, в якій реалізується ідея, є розумною державою. У ній повною мірою реалізується людська свобода.

Останнім з’являється абсолютний дух; він розгортається через три стадії: мистецтво, релігію та філософію. Досягнувши філософії, ідея повністю себе відновлює. Таким чином ідея через діалектичний рух повертається до свого початку. Іншими словами, після проходження через різні стадії, як-от: природу, людину, державу, мистецтво, релігію та філософію, вона нарешті повертається до першої завершеної абсолютної ідеї 6 (Бога). З цим поверненням закінчується весь процес розвитку 7 (Рис. 10.9).

Циклічність гегелівської діалектики

Рис. 10.9. Циклічність гегелівської діалектики

1.2.7. Основи логіки Гегеля

Як уже пояснювалося, відправною точкою діалектики Гегеля є тріада (тристадійний процес) буття — ніщо — становлення; ці три стадії відповідають трьом стадіям тези — антитези — синтезу. Ця тріада, тобто тристадійний процес, повторюється щоразу на наступному рівні, формуючи найвищу тріаду: наука логіки — філософія природи — філософія духу. Тристадійний процес, який утворює науку логіку, — це буття — сутність — поняття, і на стадії поняття абсолютний дух (мислення Бога) стає ідеєю, точніше абсолютною ідеєю. Пройшовши стадію науки логіки, абсолютний дух стає абсолютною ідеєю, яка проявляється назовні, стає світом природи (філософія природи) та розвивається далі, щоб через людей стати суб’єктивним духом, об’єктивним духом та абсолютним духом. Урешті-решт, вона повертається до свого початку, тобто до абсолютної ідеї.

Таким чином, може здатися, що філософія природи та філософія духу повністю відокремлені від науки логіки, але це не так. Хоча наука логіки є першою стадією в найвищій тріаді, вона містить прототипи як філософії природи, так і філософії духу.

Як зазначалося вище, абсолютний дух стає ідеєю на стадії поняття в тріаді буття — сутність — поняття, але ця ідея є прототипом усього змісту філософії природи та філософії духу; вона є духом, який містить план Всесвіту. Тому, власне, філософія природи та філософія духу є не що інше, як зовнішній прояв цього прототипу. Це наче образи кіноплівки, спроєктовані на екран. Іншими словами, хоча гегелівська логіка, яка є початковою стадією найвищої тріади, відокремлена від філософії природи та філософії духу, вона є їхнім прототипом і включає їх усіх. Отже, вся філософська система Гегеля міститься в його логіці. Діалектику Гегеля, що розглядає розвиток абсолютного духу, заведено називати ідеалістичною діалектикою.

1.2.8. Циклічність, закони та форма гегелівської діалектики

Як уже згадувалося, гегелівська діалектика — це циклічний рух, що забезпечує повернення до початкової позиції на вищому рівні шляхом повторення трьох стадій розвитку теза — антитеза — синтез. Це стосується як тріад нижчого рівня, так і тріад вищого рівня. Інша характеристика гегелівської діалектики полягає в тому, що рух розвитку є циклічним і водночас завершеним. Адже як тільки абсолютний дух завершить своє «повернення в себе», подальшого розвитку не буде.

Погляньмо тут на закони та форму в логіці Гегеля. Закони формальної логіки — це закон тотожності, закон суперечності тощо, а її форми — це форми судження та форми міркування (непряме міркування, пряме міркування). Закони ж гегелівської логіки — це «закон протиріччя», «закон переходу кількості в якість», «закон заперечення заперечення» тощо, які є змістом діалектики, а форма — це форма розвитку через тристадійний процес тези — антитези — синтезу, що є діалектичною формою розвитку. Інакше кажучи, закони гегелівської логіки, на відміну від формальної логіки, — це закон протиріччя, закон переходу кількості в якість і закон заперечення заперечення, а її форма — це тристадійна форма розвитку. Логіка з такою формою розвитку зазвичай називається діалектичною логікою. На цьому пояснення логіки Гегеля закінчено.

1.3. Марксистська логіка

Згідно з Гегелем, ідеї (поняття) є об’єктивним існуванням, оскільки одягнені в матерію вони постають як природа. Проте Маркс стверджував, що, навпаки, об’єктивним існуванням є матерія і що ідеї (поняття) є всього лиш відображенням матеріального світу в людській свідомості. При цьому Маркс прийняв гегелівську діалектику тези — антитези — синтезу як вона є та використав її як форму розвитку матерії. Відповідно, на противагу ідеалістичній діалектиці Гегеля, діалектика Маркса називається матеріалістичною діалектикою.

Марксистська логіка ґрунтується на матеріалістичній діалектиці. Матеріалістична діалектика аналогічна ідеалістичній діалектиці в тому сенсі, що вони обидві містять у собі діалектику, тобто тристадійний процес тези, антитези та синтезу, тому марксистська логіка також є діалектичною логікою. Головним її моментом є протистояння формальній логіці, особливо законам тотожності та суперечності 8. Це тому, що, згідно з діалектичною логікою, щоб предмет розвивався, А повинно бути водночас і А, і не-А, а закони мислення є відображенням цього. Крім того, з точки зору історичного матеріалізму формальна логіка, яка має справу з формами та законами мислення, належить до надбудови і має класовий характер, тому її відкинули та на основі матеріалістичної діалектики встановили діалектичну логіку 9.

Проте відмова від формальної логіки неминуче призвела до труднощів: без неї неможливе несуперечливе й послідовне мислення. З аналогічними труднощами зіткнулася й лінгвістика. Поряд з аргументом про те, що мова теж належить до надбудови і відтак має класовий характер, обговорювалася потреба використання нової радянської мови замість російської, яка була широко вживана за комуністичної системи 10.

Таким чином, у 1950 році Сталін опублікував статтю «Марксизм і питання мовознавства», в якій розкривалося, що мова не є надбудовою і не має класового характеру. Після виходу цієї статті в Радянському Союзі протягом року точилася широка дискусія щодо оцінки формальної логіки. В результаті дискусії дійшли висновку, що форми та закони формальної логіки не є надбудовою і не мають класового характеру. А щодо зв’язку між формальною та діалектичною логікою визначили, що «формальна логіка — це дисципліна, яка вивчає елементарні закони та форми мислення, тоді як діалектична логіка є вищою логікою, що розглядає закони розвитку об’єктивної реальності та мислення, яке є її відображенням» 11.

Однак діалектична логіка лише розкритикувала закони тотожності й суперечності формальної логіки, про які говорилося вище, а як науку її досі ніхто не систематизував 12.

1.4. Символічна логіка

Символічна логіка є розвитком формальної логіки і спрямована на вивчення методів правильного судження за допомогою математичних символів. Предметом формальної логіки є зв’язок обсягів понять, тобто зв’язок між поняттями підмета і предиката в судженні. На відміну від цього, в символічній логіці розглядають сполучення поняття з поняттям, висловлювання з висловлюванням, а її предметом є вивчення законів та форм мислення за допомогою математичних символів.

Сполучення висловлювань має п’ять основних форм (символами р і q позначаються два довільних висловлювання):
1) заперечення «не-p» ᆨp (∼p)
2) диз’юнкція «p або q» p ∨ q
3) кон’юнкція «p та q» p ∧ q
4) імплікація «якщо p, то q» p → q (p ⊃ q)
5) еквіваленція «якщо і тільки якщо p, то q» p ↔ q (p ≡ q)

За допомогою цих п’яти логічних сполучників можна точно виразити дедуктивне міркування будь-якої складності. Наприклад, основні закони формальної логіки, як-от закон тотожності, закон суперечності та закон виключення третього, можна виразити так:
Закон тотожності p → q або p ↔ q
Закон суперечності ᆨ(p ∧ ᆨp) або ∼(p ∧ ∼p)
Закон виключеного третього p ∨ ᆨp або p ∨ ∼p

Багатьом філософіям властиві величезні системи, але питання полягає в тому, чи є їхня логічна побудова правильною. Щоб перевірити її на правильність, можна записати її за допомогою математичних символів та обчислити. З такої точки зору виникла символічна логіка.

1.5. Трансцендентальна логіка

Трансцендентальною логікою називають логіку Канта. Кант говорив, що об’єктивна істина отримується шляхом поєднання чуттєвого змісту, отриманого через форми інтуїції, з формами мислення (формами розсудку), тобто за допомогою мислення.

Як уже говорилося, мислення має форми: у формальній логіці це форми судження та форми міркування, у гегелівській логіці це три стадії діалектичного розвитку. У Канта так само були певні форми мислення. Це його форми інтуїції та форми розсудку (форми мислення). Існує 12-ть форм розсудку Канта, які класифікуються на основі його 12-ти форм суджень. Кант поділив судження на чотири види: кількість, якість, стосунок і модальність. Кожен цей вид він поділив ще на три види та представив 12 форм суджень. Кант встановив 12-ть форм мислення, або 12-ть категорій, які відповідають цим 12-ти формам суджень. Категорії тут означають фундаментальні рамки мислення, яких ми неминуче дотримуємося, коли думаємо.

Кант вважав, що форми інтуїції та форми розсудку є апріорними поняттями і не отримуються з досвіду. Тому його логіку можна назвати апріорною. Але коли мова йде про пізнання, ці апріорні форми, зокрема форми розсудку, самі по собі марні; їх потрібно поєднати із зовнішнім чуттєвим змістом, щоб утворився об’єкт пізнання і зрештою відбулося саме пізнання. Іншими словами, форми розсудку — це форми задля пізнання. Кантівські форми розсудку є поняттями або категоріями. Поняття схоже на порожню посудину без вмісту. Воно позбавлене сенсу, якщо не наповнене змістом. Наприклад, якщо сказати «тварина», то саме по собі це просто поняття без змісту, а те, що насправді існує в об’єктивному світі, — це конкретні істоти, як-от курка, собака, кінь, кішка, скумбрія тощо.

Однак для Канта самі по собі кури, собаки тощо (речі-в-собі) насправді непізнавані. Насправді «речі-в-собі», як-от кури, собаки тощо, посилають різноманітні стимули, які зумовлені їхніми різними властивостями. Вони викликають емоції в людських органах чуття, дозволяючи інтуїтивно сприймати різноманітні фрагменти образів, які відповідають різним властивостям речі-в-собі. Ці фрагменти образів називаються чуттєвим змістом, або чуттєвими властивостями. Коли ці чуттєві властивості поєднуються в душі з поняттям «тварина», утворюється реальна курка чи собака як об’єкт пізнання.

Як видно з прикладу, форми розсудку самі по собі є всього лиш порожнім каркасом, і тільки коли вони наповнюються властивостями ззовні, синтезується об’єкт пізнання. Отже, у Канта пізнання є пізнанням цього синтезованого об’єкта. Загальна логіка (формальна логіка) з часів Арістотеля мала справу із загальними формами мислення без зв’язку з об’єктом пізнання, тоді як логіка Канта була епістемологічною логікою, яка прагнула пізнати й підтвердити істину про об’єкт пізнання.