10.1. Соціалістичний реалізм
У комуністичному революційному русі важливу роль відігравала мистецька діяльність, творчий метод якої отримав назву «соціалістичний реалізм». То що таке соцреалізм?
Ленін говорив, що мистецтво має стояти на боці пролетаріату: «Мистецтво належить народові. Воно повинно входити своїм найглибшим корінням у саму товщу широких трудящих мас… Воно повинно об’єднувати почуття, думку і волю цих мас, піднімати їх»18. «Література має стати партійною… Геть літераторів безпартійних! Геть літераторів надлюдей! Літературна справа має стати частиною загальнопролетарської справи, «коліщатками й гвинтиками» одного-єдиного, великого соціал-демократичного механізму, що приводиться в рух усім свідомим авангардом усього робітничого класу»19.
Максим Горький (1868—1936), основоположник літератури соцреалізму, так говорив про соціалістичний реалізм: «Для наших письменників життєво і творчо необхідно стати на точку зору, з висоти якої — і тільки з її висоти — ясно видимі всі брудні злочини капіталізму, вся підлість його кривавих намірів і видно всю велич героїчної роботи пролетаріату-диктатора»20. «Письменник у сучасності покликаний виконувати одночасно дві ролі: роль акушерки [для соціалізму] і могильника [для капіталізму]»21. «Головним завданням соціалістичного реалізму є виховання соціалістичного, революційного погляду на світ, відповідного відчуття світу»22. Іншими словами, вірші, романи, картини тощо мають викривати злочини капіталізму, вихваляти соціалізм, запалюючи уми читачів і глядачів праведним гнівом, надихати їх на революційну боротьбу.
Після того, як 1932 року під керівництвом Сталіна соцреалізм було сформульовано радянськими діячами культури, він став застосовуватися до всіх галузей мистецтва, включаючи літературу, театр, кіно, живопис, скульптуру, музику та архітектуру. У ньому затверджувалися такі принципи:
1) зображувати дійсність правдиво, з урахуванням історичної конкретності в її революційному розвитку;
2) художнє зображення дійсності має узгоджуватися із завданням ідейної переробки та виховання трудящих у дусі соціалізму.
Що слугувало теоретичною основою для утвердження соцреалізму? Це була теорія Маркса про «базис і надбудову». У передмові «До критики політичної економії» Маркс говорить так: «Сукупність цих виробничих відносин складає економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому розташовується юридична й політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості (зокрема мистецтво)»23.
Сталін пояснює теорію «базису і надбудови» так: «з’явившись на світ, надбудова стає найбільшою активною силою, активно сприяє своєму базису зміцнитися… Надбудова для того і створюється базисом, щоб вона служила йому, щоб вона активно допомагала йому оформитися і зміцнитися, щоб вона активно боролася за ліквідацію старого, відживаючого свій вік базису з його старою надбудовою»24. «Надбудова є продуктом однієї епохи, протягом якої живе і діє даний економічний базис. Тому надбудова живе недовго, вона ліквідується і зникає з ліквідацією і зникненням даного базису»25.
Якщо коротко підсумувати, то наведені вище цитати означають, що «комуністичне мистецтво мусить активно сприяти у справі ліквідації капіталістичної системи та її надбудов, таких як політика, право та мистецтво, а також має активно служити підтримці та зміцненню економічної системи комуністичного (соціалістичного) суспільства, виховуючи в ньому трудящих». На основі цієї теорії утвердився соцреалізм.
10.2. Критика соціалістичного реалізму
Слова Леніна: «Література має стати партійною», сталінський вислів: «Письменники — це інженери людських душ» та вислів Горького: «Письменник — це акушерка соціалізму й могильник капіталізму» вказують на те, що від митців та письменників вимагалася лише абсолютна покора наказам партії, а їхня індивідуальність і свобода повністю ігнорувалися. Внаслідок цього після Жовтневої революції радянські митці й письменники жили під наглядом і гнітом аж до краху комуністичної системи. Особливо наприкінці 1930-х років, коли Сталін проштовхував соціалістичний реалізм, багато митців та письменників були заарештовані й репресовані як єретики26. Після смерті Сталіна соцреалізм панував як загальноприйнята теорія мистецтва ще протягом значного періоду часу, внаслідок чого багато митців і письменників стали дисидентами.
Мистецтвознавець Герберт Рід, критикуючи соцреалізм, сказав: «Соціалістичний реалізм — це не що інше, як план насильницького нав’язування інтелектуальних чи догматичних цілей мистецтву»27. Ілля Еренбург (1891—1967), радянський письменник, лауреат Сталінської премії, який згодом став критиком Сталіна, писав: «Книжка, в якій зображені ткалі на прядильній фабриці, розповідає не про людей, а про машини, і не про людські почуття, а про виробничий процес»28. Таким чином, він різко критикував образ людини в соцреалізмі.
Корейський мистецтвознавець Чо Йохан про образ людини в соцреалізмі сказав так: «Селяни й робітники, яких вони (радянські письменники) описували, були чудовими героями й героїнями, які не мали жодних тривог. Це зрозуміло, бо панувала теорія безконфліктності. Тобто це були герої, яких, здається, не зачіпають глибинні людські турботи, які не мають власного унікального життя. За такого підходу внутрішній світ людини не міг знайти свого вираження»29.
У квітні 1986 року на Чорнобильській атомній електростанції в Українській РСР сталася аварія. У зв’язку з цим Михайло Горбачов підтвердив, що відповідальність за катастрофу на Чорнобильській АЕС несе радянська бюрократія, і сказав: «Це трагедія. Катастрофа стала проблемою, але ще сумніше спостерігати, наскільки глибоко вкорінена бюрократія в нашому суспільстві». Спроби очищення бюрократії на рівні партії й уряду були, проте невдалі. Наприкінці червня 1986 року на VIII Всесоюзному з’їзді Спілки письменників СРСР Горбачов закликав письменників «наслідувати приклад Горького, який висміював лицемірство чиновників, і писати про чиновників критичніше». Тоді група письменників висунула вимогу скасувати попередню цензуру літературних творів. Це було пов’язано з тим, що радянські митці та письменники в ім’я соцреалізму тривалий час були позбавлені творчої свободи.
У комуністичному Китаї перед Культурною революцією Мао Цзедун на якийсь час надав свободу діячам культури й інтелектуалам, проводячи політику «змагання ста шкіл думки». Тоді більшість діячів культури критикували соціалістичну політику. Пізніше політичну владу захопив Ден Сяопін. Він запровадив прагматичну політику й почав потроху надавати свободу діячам культури й інтелектуалам. Унаслідок цього видатний китайський теоретик Ван Руошуй виявив, що за соціалізму так само існує відчуження людини, як і за капіталізму.
З вищесказаного стає зрозуміло, що соціалістичний реалізм як мистецтво пролетарської революції, яке має відповідати політиці партії, є цілком фальшивим мистецтвом.
10.3. Критика комунізму письменниками
Комуністичні лідери змушували митців та письменників вихваляти комунізм із позицій соцреалізму, але ті митці й письменники, які прагнули справжнього мистецтва, різко засуджували брехню комунізму навіть за комуністичних часів.
Французький письменник Андре Жід (1869—1951), який до того часу захоплювався комунізмом, був запрошений на похорон Горького 1936 року, після участі в якому приблизно місяць подорожував Радянським Союзом. У книзі «Повернення із СРСР» він щиро висловив розчарування радянським суспільством, яке він побачив на власні очі. У передмові до своєї книги він писав: «Три роки тому я наважився заявити про своє захоплення й любов до Радянського Союзу. У цій країні проводили безпрецедентний експеримент. Це переповнило наші серця надією, і ми з нетерпінням чекали колосального прогресу, поштовху, який просуне вперед усе людство… У своїх серцях і у своїх умах ми рішуче пов’язували саму культуру майбутнього зі славною долею СРСР»30.
Однак після спілкування з радянськими людьми під час місячної подорожі країною він так виклав свої враження: «В СРСР усім заздалегідь, раз і назавжди відомо, що з будь-якого питання може бути тільки одна думка… Тому щоразу, говорячи з одним росіянином, ти відчуваєш, ніби розмовляєш з усіма»31. Зрештою, він різко засудив Радянський Союз: «Те, що сьогодні вимагається в СРСР, — це конформізм і схвалення всього, що там робиться… І я сумніваюся, що в будь-якій іншій країні світу, навіть у гітлерівській Німеччині, думка є менш вільною, більш пригніченою, більш заляканою, більш підпорядкованою»32.
Радянський письменник Борис Пастернак (1890—1960) таємно написав роман «Доктор Живаго», в якому висловив ілюзії щодо Жовтневої революції в Росії та апелював до ідеї любові. Ця книга була опублікована не в Радянському Союзі, а за кордоном, де здобула вищу оцінку. Пастернаку було присуджено Нобелівську премію з літератури, однак його було виключено з вітчизняної Спілки письменників та оголошено реакційним антирадянським письменником. Пастернак вустами свого героя доктора Живаго, який символізує його власну совість, висловив таке: «Марксизм і наука?… Марксизм дуже погано володіє собою, щоб бути наукою. Науки бувають врівноваженішими. Марксизм та об’єктивність? Я не знаю течії, більш відокремленої в собі і далекої від фактів, ніж марксизм»33.
Він також критикував ставлення революціонерів до інтелігенції: «Починається якнайкраще. «Ми завжди раді чесній роботі. А думкам, особливо новим, і більше. Як їх не вітати? Ласкаво просимо. Працюйте, боріться, шукайте». Але насправді виявляється, що під думками розуміється лиш їхня видимість, словесний гарнір до звеличення революції та влади»34.
10.4. Помилковість комуністичної теорії мистецтва з точки зору філософії Об’єднання
Які причини помилковості соцреалізму? Перша причина полягає в тому, що мистецтво розглядається не як «діяльність створення краси та радості заради загального (творчість) та заради себе (оцінка) зі збереженням індивідуальності митця», а як засіб виховання народу відповідно до політики партії.
Митці мають максимально повно проявляти індивідуальність у своїй творчості. Адже таким чином вони можуть принести радість Богу та людям. Проте в соцреалізмі митців позбавили індивідуальності та зробили творчість одноманітною. Тому там не може виникнути справжній витвір мистецтва.
Друга причина полягає в тому, що через заперечення Бога було втрачено фундаментальні критерії мистецької діяльності. Натомість соцреалізм встановив довільні критерії, засновані на політиці партії, змушуючи митців та письменників дотримуватися їх. Третя причина полягає в нерозумінні того, що, оскільки краса й любов пов’язані як дві сторони однієї медалі, мистецтво й етика також мають бути пов’язані як дві сторони однієї медалі. Через те, що в комуністичному суспільстві заперечується етика любові, мистецтво було позбавлене любові та перетворено на інструмент компартії для управління народом.
Четверта причина полягає в тому, що соцреалізм розглядає мистецтво як надбудову, хоча мистецтво аж ніяк не є надбудовою. Через це мистецтво було зведене до позиції служниці економічної системи (базису). Мистецтво не визначається економічною системою. Сам Маркс наприкінці «До критики політичної економії» визнає: «Складність, однак, полягає не в тому, щоб зрозуміти, як грецьке мистецтво й епічна поезія пов’язані з певними формами суспільного розвитку. Складність у тому, що вони й досі приносять нам естетичну насолоду і в певних аспектах вважаються нормою та недосяжним ідеалом»35.
Згідно з історичним матеріалізмом, мистецтво й література, які були частиною грецької надбудови, мали б безслідно зникнути до теперішнього часу, і сучасні люди не мали б відчувати до них інтересу. Проте грецьке мистецтво та епоси, як-от «Іліада» й «Одіссея», не лише приносять радість сучасним людям, але й вважаються нормою життя. Маркс визнає, що опинився в складному становищі, оскільки цей факт не можна пояснити з матеріалістичного погляду на історію. Це не що інше, як власне свідчення Маркса про помилковість його теорії «базису та надбудови».
Людина має (основоположне) бажання прагнути цінностей істини, добра та краси. Це бажання універсально властиве кожній людині в будь-яку епоху, незалежно від того, наскільки вона зіпсована. Тому якщо у творі відображені цінності істини, добра та краси, він завжди полонитиме серця людей. Античне мистецтво й досі продовжує приносити людям насолоду, тому що воно так чи інакше містить вічні цінності істини, добра та краси, яких прагнуть люди.
Нарешті, поглянемо на двох письменників, Горького й Толстого, які майже в один і той самий час у зовсім різних літературних стилях засудили занепад російського суспільства. Горький погоджувався з комунізмом, який прагнув насильницького повалення капіталізму, і стверджував, що місія митця в тому, щоб надихати революцію. Тому його твори прославляли революційний рух. Роман Горького «Мати» вважається яскравим прикладом літератури соцреалізму. Він змальовує образ матері, неосвіченої жінки з робітничого середовища, яка хвилюється за безпеку свого єдиного сина, ув’язненого за революційну діяльність, і намагається його переконати, але натомість переконується сама й усвідомлює суперечність суспільства. Зрештою, вона стає активною учасницею революційного руху.
Тим часом Толстой засуджував соціальне зло того часу і проповідував, що шлях його усунення пролягає через відродження справжньої людської природи за допомогою любові. Одним із найвідоміших творів Толстого є «Воскресіння». Герой Толстого князь, опинившись у суді як присяжний, впізнає в підсудній служницю, яку він колись спокусив і кинув. У нього прокидається совість, він кається та вирішує врятувати її від каторги. Зрештою, її реабілітовано, а молодий чоловік починає нове життя.
Горький обрав шлях зовнішньої соціальної революції, а Толстой — шлях внутрішньої духовної революції. Який шлях був правильний? Як показала дійсність соціалістичного суспільства, шлях насильницької революції, який обрав Горький, призвів до пригнічення людської природи й розбещеності бюрократів. З іншого боку, хоча шлях, обраний Толстим, не врятував усе суспільство, він був шляхом у правильному напрямку з точки зору відновлення людської природи.
Філософія Об’єднання прагне знайти найбільш правильний шлях для відновлення первісної подоби як людини, так і суспільства. Це можливо за точного розуміння Бога. Іншими словами, точно розуміючи атрибути Бога, Який створив людей і світ, ми можемо зрозуміти первісну подобу людини й первісну подобу суспільства, відтак стає можливим перетворення людини й суспільства в цьому напрямку. Як уже згадувалося, нове мистецтво, котре відстоює філософія Об’єднання, це уніфікаціонізм, який об’єднує ідеалізм і реалізм довкола Шімджон (любові) Бога. Це мистецтво, яке перетворює реальність у напрямку ідеалу первісної людини й первісного суспільства.