1.1. Діалектика Геракліта (динамічний метод)
Геракліт (535?—475 до н. е.), якого Гегель назвав основоположником діалектики, вважав, що фундаментальною матерією (архе) Всесвіту є вогонь і що він постійно змінюється. Він говорив, що «все тече», і вважав, що немає нічого стабільного чи незмінного і що все зароджується та існує в русі. Стверджуючи, що «боротьба — це батько та цар усього», він вважав, що всі речі зароджуються та змінюються через боротьбу протилежностей. З огляду на те, що Геракліт мав справу з аспектами «зародження, зміни й течії» всіх речей, Гегель назвав його методологію діалектикою. Проте Геракліт сказав, що, попри зміни, є щось незмінне в усіх речах — закон, який він назвав «Логосом». Також він сказав, що гармонія в усьому сущому виникає завдяки боротьбі.
Отже, методологія Геракліта описувала первісний спосіб існування та розвиток природи, тобто динамічний аспект речей, тому його діалектику (методологію) можна також назвати динамічним методом.
1.2. Діалектика Зенона (статичний метод)
На противагу Геракліту, який стверджував, що все тече, Парменід Елейський (540?—480 до н. е.) стверджував, що буття не виникає, не зникає, не рухається та не змінюється. Наслідувач ідей Парменіда Зенон Елейський (490—430 до н. е.) заперечував рух і намагався довести, що існує лише нерухоме буття.
Зенон навів чотири докази того, що предмети, які здаються рухомими, фактично не рухаються. Один з них називається «Ахілл ніколи не наздожене черепаху». Ахілл — це герой, який відзначився подвигами в Троянській війні та мав надзвичайно швидкі ноги, але він ніколи не зможе випередити черепаху. Припустимо, черепаха стартує першою, а після того, як вона досягла певної точки, їй услід вибігає Ахілл. Поки Ахілл досягне точки, в якій була черепаха в момент його старту, черепаха просунеться трохи вперед. Коли Ахілл досягне цієї нової точки, черепаха знову просунеться трохи вперед. Отже, черепаха завжди буде попереду Ахілла.
Іншим доказом є теорія про те, що «стріла, яка летить, перебуває в спокої». Припустимо, з точки А в точку С летить стріла. При цьому між A і C стріла проходить через незліченну кількість точок B. Пройти через точку B₁, B₂, B₃… означає зупинитися на мить у цій точці. Але оскільки відстань між А і С складається з незліченної кількості точок, політ означає безперервні зупинки, тобто зупинки, які триватимуть нескінченно. Отже, стріла не рухається, а перебуває в спокої.
Метод Зенона полягав у тому, щоб прийняти твердження опонента й за допомогою запитань і відповідей виявити в них якісь суперечності, щоб викрити помилки в аргументах опонента. Арістотель назвав Зенона засновником діалектики. Діалектика Зенона намагається заперечити рух і довести, що є лише нерухоме буття, тому її можна також назвати статичним методом.
1.3. Діалектика Сократа (метод діалогу)
У другій половині V ст. до н. е. в Афінах розвинулася демократична політика. Багато молодих людей прагнули навчитися мистецтва аргументації, щоб досягти успіху в політиці, тобто просунутися в житті. Тому там з’явилися люди, які спеціалізувалися на тому, що навчали молодь мистецтва аргументації. Їх називали софістами.
Об’єктом дослідження ранньої грецької філософії була природа, але софісти відвернули свій погляд від натурфілософії та почали обговорювати проблеми людини. На відміну від природи, де діє об’єктивність і необхідність, проблеми, пов’язані з людиною, є відносними і залежать від суб’єктивного сприйняття, тому їхня оцінка може варіюватися у різних людей. Це призвело до виникнення релятивізму, а також до скептицизму, який відмовився від спроб знайти розв’язання проблем. Крім того, софісти, які мандрували полісним суспільством, стали свідками різних критеріїв оцінки в різних місцях, тому почали стверджували, що стосовно людей істини взагалі не існує. Це пізніше призвело до того, що в мистецтві аргументації, якого вони навчали, софісти зосередилися лише на тому, як спростувати позицію опонента, використовуючи для цього будь-які прийоми.
Сократ (470—399 до н. е.) нарікав, що софісти таким чином зачаровують людей, і стверджував, що для людини важливішими є не технічні знання, які відкривають шлях до політичного успіху, а чесноти, які дозволять стати істинною людиною. Він говорив, що справжнє знання навчає чеснот. Згідно із Сократом, для того, щоб пізнати істину, потрібно спочатку пізнати власне невігластво, тому він сказав: «Пізнай самого себе». Сократ стверджував, що до істини можна дійти через діалог між людьми зі смиренним ставленням. При цьому розмова починається з конкретних деталей і доходить до загального висновку.
Щоб досягти істини через діалог, треба спочатку запитаннями пробудити істину, яка спить у душі співрозмовника, і відтак витягти її назовні. Сократ називав це мистецтвом акушерства. Його метод пошуку істини (діалектика) називається методом діалогу (методом запитань і відповідей).
1.4. Діалектика Платона (метод поділу)
Платон (427—347 до н. е.) розмірковував, як можна здобути справжнє знання про чесноти, про яке говорив його вчитель Сократ. Платон стверджував, що спочатку повинно існувати нематеріальне буття, яке робить речі речами, і назвав його «ідеєю», або «ейдосом». Серед багатьох ідей він виділяв ідею добра як найвищу і стверджував, що, безпосередньо сприймаючи ідею добра, люди можуть вести найвище життя.
За Платоном, насправді існують лише ідеї, а чуттєвий світ є не що інше, як тінь світу ідей. Отже, пізнання ідей є справжнім знанням. Метод пізнання ідей він назвав діалектикою.
Діалектика Платона була спрямована на те, щоб визначити зв’язок між ідеями та прояснити структуру світу ідей, вершиною якого є ідея добра. Існує два способи пізнання ідей за напрямком: зверху вниз, який поділяє (аналізує) загальні (родові) поняття на конкретні (видові) поняття, і знизу вгору, який спрямований до найвищого поняття шляхом синтезу індивідуальних понять. Серед них метод синтезу узгоджується з діалектикою Сократа. А під діалектикою Платона зазвичай мається на увазі метод поділу.
У Сократа справжнє знання досягається через діалог між людьми, тоді як діалектика Платона — це метод класифікації понять, коли мислення запитує саме себе і саме собі відповідає.
1.5. Дедуктивний метод Арістотеля
Арістотель (384—322 до н. е.) систематизував теорію отримання правильного знання як науку про знання, тобто логіку. Його логіка, викладена під назвою «Органон», як інструмент для досягнення істини шляхом правильного мислення також відома як підготовча наука для різних наукових дисциплін.
Згідно з Арістотелем, справжнє знання має ґрунтуватися на аргументах. Він визнавав індуктивний метод переходу від окремого до загального, але вважав, що йому бракує завершеності, тоді як дедуктивний метод виведення окремого із загального дає достовірне знання. Його основною формою є силогізм. Нижче наведено типовий приклад силогізму:
① Усі люди смертні (більший засновок).
② Сократ — людина (менший засновок).
③ Отже, Сократ смертний (висновок).
Логіка Арістотеля вважалася важливою в середні віки як інструмент для дедуктивного доведення теологічних і філософських положень. Протягом приблизно двох тисяч років силогізм Арістотеля широко визнавався майже без змін.
1.6. Індуктивний метод Бекона
Бог, який протягом Середньовіччя розумівся як трансцендентна істота, поступово втратив цю трансцендентність в епоху Ренесансу. Крім того, виникла пантеїстична натурфілософія, яка розуміла Бога як частину природи. Наприкінці Середньовіччя та на початку Модерну з’явився філософ, який запропонував новий метод дослідження природи. Це був Френсіс Бекон (1561—1626). Згідно з Беконом, наука минулого була «безплідною, як служниця, котра присвятила себе Богу», і це було головним чином тому, що вона використовувала метод Арістотеля.
Логіка Арістотеля була доцільною для аргументації, за допомогою неї можна переконати інших, проте неможливо отримати нові істини з природних явищ. Таким чином, Бекон представив свій метод індукції як логіку для відкриття нових істин і на противагу «Органону» Арістотеля назвав свою логіку «Новий Органон».
Бекон заявив, що традиційні дослідження, засновані на логіці Арістотеля, є не чим іншим, як марною аргументацією, і що для того, щоб отримати достовірні знання, ми повинні спочатку усунути упередження, в які ми схильні потрапляти, і безпосередньо досліджувати саму природу. Такими упередженнями є чотири «ідоли» (Idola): ідоли роду, ідоли печери, ідоли ринку та ідоли театру (див. главу «Епістемологія»). Усунувши цих ідолів, ми маємо проводити експерименти та спостереження за природою з чистою душею, щоб відкрити спільну сутність, приховану в кожному явищі.
Бекон заявив, що традиційні дослідження, засновані на логіці Арістотеля, є не чим іншим, як марною аргументацією, і що для того, щоб отримати достовірні знання, ми повинні спочатку усунути упередження, в які ми схильні потрапляти, і безпосередньо досліджувати саму природу. Такими упередженнями є чотири «ідоли» (Idola): ідоли роду, ідоли печери, ідоли ринку та ідоли театру (див. главу «Епістемологія»). Усунувши цих ідолів, ми маємо проводити експерименти та спостереження за природою з чистою душею, щоб відкрити спільну сутність, приховану в кожному явищі.
1.7. Методологічний сумнів Декарта
Спираючись на видатні досягнення природничих наук після Ренесансу, філософія XVII ст. вважала механістичний погляд на природу абсолютно істинним і намагалася йому не суперечити. Раціоналізм був спробою обґрунтувати механістичний погляд на природу на більш фундаментальній основі; його родоначальником був Рене Декарт (1596—1650). Декарт вважав математичний метод єдиним справжнім академічним методом і, як і в математиці, спочатку шукав інтуїтивні істини, зрозумілі кожному, та намагався дедуктивно розвинути нові й достовірні істини на їх основі.
Питання тут полягає в тому, як знайти інтуїтивну істину, яка є відправною точкою філософії. Він сумнівався в усьому, у чому можна було сумніватися, щоб знайти абсолютно достовірну істину, яка б могла стати принциповою основою будь-якого знання. Так він усвідомив, що ми не можемо сумніватися в тому, що, сумніваючись, ми існуємо. Декарт сформулював це відомим висловом: «Я мислю, отже, я існую» (Сogito ergo sum). Потім він поставив питання, чому цей вислів не потребує жодних доказів своєї достовірності, і відповів, що це завдяки тому, що він є ясним і чітким. Із цього він вивів загальний критерій істини: «Все, що ми можемо ясно та чітко зрозуміти, є істинним».
Декарт сумнівався не заради сумнівів, а заради відкриття достовірних істин. Це називається «методологічним сумнівом». Декарт прагнув отримати достовірні знання за допомогою математичного методу, який передбачає, що людина починає з ясних і чітких інтуїтивних аксіом, а потім послідовно доводить кожне положення.
1.8. Емпіризм Х’юма
На противагу раціоналізму, представником якого був Декарт, емпіризм, який розвинувся переважно у Великій Британії, зайняв позицію, для якої характерне прагнення пояснити психічне, ґрунтуючись на природних законах, відкритих завдяки досвіду.
Щоб віднайти «цілісну систему наук», Девід Х’юм (1711—1776) об’єктивно проаналізував психічні явища як «новий метод встановлення істини». Шукаючи незмінні природні закони психічного світу, Х’юм намагався прояснити основу всіх наук, у яких задіяна наша душа.
Х’юм аналізував ідеї, які є елементами психічного світу. Він сказав, що складні ідеї виникають шляхом асоціативного поєднання простих ідей силою уяви на основі трьох принципів, як-от: подібність, суміжність у просторі або часі та причинно-наслідковий зв’язок. Серед них подібність ідей і суміжність ідей він відносив до достовірного пізнання, тоді як причинність вважав всього лиш суб’єктивною вірою.
Як наслідок, емпіризм Х’юма згодом впав у скептицизм, згідно з яким об’єктивне знання не може бути отримане з індуктивних висновків, заснованих на досвіді та спостереженнях. Він не тільки заперечив усю метафізику, але й навіть природничі науки вважав недостовірними.
1.9. Трансцендентальний метод Канта
Іммануїл Кант (1724—1804) починав з позицій раціоналістичної філософії та природничих наук. Він говорив, що Х’юм пробудив його від «догматичного сну»1: через критику Х’юмом поняття причинності він не міг не поставити питання про те, як поняття причинності може мати об’єктивну достовірність 2. Адже якщо поняття причинності, як сказав Х’юм, обмежується суб’єктивною вірою, то закон причини та наслідку природно втрачає свою об’єктивну достовірність, відповідно природничі науки, які спираються на цей закон, перестають бути системою об’єктивно достовірних істин.
Отож Кант поставив такі питання: як узагалі можливий досвід і яким чином досягається об’єктивна істинність. Він намагався розв’язати їх своїм трансцендентальним методом.
Якщо будь-яке пізнання є емпіричним, то, як сказав Х’юм, ми ніколи не зможемо досягти об’єктивної істини. Отже, Кант, який шукав спосіб досягнення об’єктивної істинності, критично досліджуючи людський розум, відкрив, що всередині суб’єкта існують апріорні елементи або форми. Іншими словами, Кант стверджував, що до будь-якого досвіду існують апріорні форми, спільні для всіх людей. Це форми інтуїції часу та простору й чисті поняття розсудку (категорії). І пізнання не відбувається шляхом розуміння об’єкта таким, як він є; об’єкт пізнання має синтезуватися на основі апріорних форм суб’єкта.
1.10. Ідеалістична діалектика Гегеля
Метод Канта мав на меті з’ясувати можливість пізнання об’єктивної істини, а метод Гегеля (1770—1831) полягав у діалектичному розвитку процесу пізнання і був розроблений як логіка розвитку буття.
Кант відкрив апріорні поняття, щоб гарантувати об’єктивну істинність, а Гегель вважав, що апріорне поняття здійснює власний рух, виходячи за межі самого себе. Іншими словами, розвиток іде з позиції безпосереднього ствердження поняття, приходить до визначення, яке суперечить цьому поняттю, тобто до заперечення, а потім ці два суперечливих визначення усуваються шляхом синтезу в новій позиції — заперечення заперечення.
Ці три стадії твердження, заперечення та заперечення заперечення Гегель назвав «у собі», «для себе» та «в собі й для себе». Ці три стадії називають ще тезою, антитезою та синтезом. Гегель розглядав «протиріччя» як рушійну силу саморозвитку поняття.
Він говорив: «Протиріччя є коренем усякого руху та життя; лише те, в чому є внутрішнє протиріччя, рухається, має імпульс та активність» 3. Таким чином, логіка саморозвитку через протиріччя є коренем гегелівської діалектики.
Гегель стверджував, що поняття саморозвивається та переходить в ідею; поняття (ідея) заперечує саме себе і відчужується, щоб постати природою, а потім розвивається через людину як дух. Отже, діалектика Гегеля є методом розвитку поняття і водночас методом розвитку об’єктивного світу.
1.11. Матеріалістична діалектика Маркса
У Новий час діалектику розвивав німецький ідеалізм, і Гегель досяг вершин її розвитку. Однак, на думку Карла Маркса (1818—1883), діалектика Гегеля була спотворена через ідеалізм, тому він перевернув гегелівську ідеалістичну діалектику та реконструював її з позиції матеріалізму. За словами Фрідріха Енгельса (1820—1895) діалектика Маркса є «наукою про загальні закони руху та розвитку природи, людського суспільства та мислення» 4; вона лежить в основі не тільки способу розвитку природи й суспільства, а й в основі розвитку мислення.
Й ідеалістична діалектика Гегеля, й матеріалістична діалектика Маркса — це діалектика протиріччя, що розуміється як процес розвитку через три стадії тези, антитези та синтезу. Протиріччя — це стан, у якому один елемент виключає (заперечує) інший елемент, зберігаючи при цьому взаємозв’язок. У випадку діалектики Гегеля в понятті протиріччя акцент робиться на синтезі (єдності), тоді як поняття протиріччя в діалектиці Маркса включає значення боротьби — повалення та знищення однієї сторони іншою.
За Енгельсом, трьома основними законами матеріалістичної діалектики є:
1) закон переходу кількості в якість;
2) закон єдності та боротьби протилежностей (закон взаємопроникнення протилежностей);
3) закон заперечення заперечення.
Перший закон полягає в тому, що якісні зміни відбуваються внаслідок кількісних змін: коли кількісні зміни досягають певного рівня, відбуваються стрімкі якісні зміни.
Другий закон стверджує, що розвиток предмета досягається через єдність і боротьбу протилежностей, при цьому вони, з одного боку, потребують одне одного, а з іншого — виключають одне одного.
Третій закон стверджує, що предмети розвиваються шляхом заперечення старої стадії та переходу до нової стадії, яка також заперечується, щоб перейти до третьої стадії. Але перехід до цієї третьої стадії є поверненням до початкової стадії на вищому рівні (це називається «спіральним розвитком»).
Представляючи ці три закони, Енгельс посилався на гегелівську «Науку логіки», в якій перший закон розглянуто у вченні про буття, другий — у вченні про сутність, а третій — у вченні про поняття. Серед трьох законів матеріалістичної діалектики центральне місце посідає другий — «закон єдності та боротьби протилежностей». І хоча сутністю протиріччя вважається як єдність, так і боротьба протилежностей, насправді більший акцент робиться на боротьбі, ніж на єдності.
Ленін із цього приводу писав: «Єдність (збіг, тотожність, рівнодія) протилежностей умовна, тимчасова, минуща, релятивна. Боротьба взаємовиключних протилежностей абсолютна, як абсолютним є розвиток, рух» 5. Він іде ще далі та наголошує на боротьбі, кажучи, що «розвиток є боротьба протилежностей» 6.
1.12. Феноменологічний метод Гуссерля
Едмунд Гуссерль (1859—1938) запропонував феноменологію як першу філософію або фундаментальну науку, яка є основою всіх наукових дисциплін і досліджень.
Феноменологія вивчає саму свідомість, яка формує наукові теорії, свідомість, яка здійснює пізнання. Взявши за відправну точку абсолютну достовірність Декарта «я мислю» (cogito) і виключивши метафізичні догми, що приховані в основі традиційної філософії, Гуссерль суто науково досліджував сутність свідомості. Він намагався інтуїтивно прояснити чисту свідомість, відкинувши всі упередження.
Для цього він узяв девіз: «До самих речей!» Тут під речами розуміються не «емпіричні факти» з упередженнями, а «фактичні явища», які виключають усі упередження. Феноменологія Гуссерля проходить стадію виключення фактичності з цих фактичних явищ та інтуїтивного сприйняття сутності явища, далі перетворює цю трансцендентну (зовнішню) сутність в іманентну (внутрішню) сутність, а потім аналізує та описує структуру чистої свідомості — сутність свідомості.
Наш повсякденний погляд на світ природи, що лежить перед нами, як на щось самоочевидне називається «природною установкою». Однак на цю природну установку впливають глибоко вкорінені звички й упередження, тому світ, який ми пізнаємо з цією установкою, не є світом «самих речей». Отож «природну установку» потрібно змінити на «феноменологічну установку», а для цього треба пройти дві стадії: «ейдетичну редукцію» і «трансцендентальну редукцію». «Ейдетичною редукцією» Гуссерль назвав перехід від світу речей до світу сутності. При цьому на основі «вільних змін» відбувається «ідеація» (споглядання сутності). Інакше кажучи, людина за допомогою вільної уяви пробує змінювати кожну існуючу річ і коли інтуїтивно виявляє щось універсальне й незмінне, це і є сутність. Наприклад, сутність квітки можна отримати шляхом розглядання троянди, тюльпана, бутона, зів’ялої квітки тощо та виявлення серед них чогось незмінного.
Наступний крок — трансцендентальна редукція. Вона досягається шляхом припинення суджень про те, чи існування зовнішнього світу є достовірним. Це не означає, що існування зовнішнього світу заперечується чи ставиться під сумнів, ми лише «припиняємо ці судження» (epochē) або «беремо їх у дужки» (Einklammern).
Те, що залишається після взяття в дужки (після виключення), є «чистою свідомістю», або «трансцендентальною свідомістю». А те, що з’являється в такій свідомості, є «чистим явищем». Такий підхід до осягнення чистих явищ є феноменологічною установкою (Рис. 11.1).
Рис. 11.1. Феноменологічний метод Гуссерля
Вивчивши загальну структуру чистої свідомості, ми побачимо, що чиста свідомість складається з ноезису, який є інтенціональною дією, та ноеми — об’єкта, на який вона спрямована. Зв’язок між ними такий, як між «мислити» і «бути мислимим». Таким чином, феноменологія прагнула достовірно описати внутрішню сутність чистої свідомості, тобто чистих явищ.
1.13. Лінгвістичний аналіз аналітичної філософії
Аналітична філософія є однією з основних філософських течій сучасності в Європі та США. Аналітична філософія — це позиція, яка загалом вважає, що головне завдання філософії полягає в логічному аналізі мовних структур. Її можна розділити на дві позиції: логічний позитивізм, що існував на ранній стадії, і школу буденної мови, яка з’явилася пізніше.
Логічний позитивізм (Віденський гурток) сформувався у Відні навколо таких філософів, як Моріц Шлік (1882—1936) і Рудольф Карнап (1891—1970). Він зазнав впливу «логічного атомізму» Бертрана Рассела (1872—1970) та Людвіга Вітґенштайна (1889—1951). З погляду логічного атомізму світ є сукупністю атомарних фактів, які є кінцевими логічними одиницями.
Логічний позитивізм стверджує, що правильним є лише те знання, яке верифікується за допомогою емпіричного сприйняття. А всі дослідження фактів повинні проводитися наукою. Місія філософії полягає в тому, щоб усунути двозначності в буденних мовних виразах шляхом логічного аналізу мови, відмовитися від звичайних мов і створити ідеальну штучну мову, спільну для всіх наук. Ці філософи намагалися об’єднати всі науки за допомогою такої ідеальної мови, як математична або фізична мова, яка використовується у фізиці. Гаслами логічного позитивізму були антиметафізика, аналіз мови й логіки та сцієнтизм.
Однак, коли стало відомо, що навіть наукове знання ґрунтується на неверифікованих положеннях і що твердження логічного позитивізму самі по собі є догмою, виявились обмеження логічного позитивізму. Так було засновано школу буденної мови, найяскравішими представниками якої були Джордж Мур (1873—1958) і Гілберт Райл (1900—1976).
Прихильники школи буденної мови теж вважали, що завданням філософії є логічний аналіз мови. Проте вони відмовилися від побудови ідеальної штучної мови і вважали своєю місією прояснити значення понять і знайти логічні структури, спираючись на повсякденну мову. Водночас в аналітичній філософії пом’якшилася антиметафізична установка.