Далі кантіанська та марксистська епістемології, які є найважливішими серед традиційних епістемологій із точки зору методу пізнання, будуть оцінені з точки зору філософії Об’єднання.
3.1. Критика епістемології Канта
3.1.1. Критика трансцендентального методу
Кант стверджував, що суб’єкт пізнання наділений апріорними формами мислення (категоріями). Проте, якщо уважно дослідити форми мислення, про які говорить Кант, то вони є також об’єктивними формами існування. Наприклад, усі речі в об’єктивному світі існують і рухаються у формі «час та простір». Крім того, науковці штучно створюють певні явища у формі «час та простір» об’єктивного світу. Отже, форма часу й простору є не тільки суб’єктивною, але й об’єктивною формою.
Те саме стосується й форми причинності. Науковці виявили багато причинно-наслідкових зв’язків у явищах світу природи й фактично відтворюють аналогічні явища на базі цих причинно-наслідкових зв’язків. Це вказує на те, що в об’єктивному світі дійсно існує причинно-наслідковий зв’язок.
Кант також стверджував, що об’єкт пізнання синтезується шляхом поєднання форми суб’єкта та змісту, який надходить від об’єкта. Але з погляду філософії Об’єднання і суб’єкт (людина), і об’єкт (предмети творіння) мають і зміст, і форму. Іншими словами, суб’єкт володіє не тільки апріорними формами, про які говорив Кант, але також і передіснуючими (комплексними) прототипами, в яких зміст і форма об’єднані. Крім того, те, що надходить від об’єкта, — це не різноманіття неорганізованих відчуттів, а чуттєвий зміст, упорядкований формами існування.
Ба більше, суб’єкт (людина) і об’єкт (предмети творіння) перебувають у корелятивних стосунках і подібні одне до одного. Тому пізнання здійснюється не шляхом синтезу об’єкта суб’єктом, а шляхом зіставлення «змісту та форми» (прототипу) суб’єкта зі «змістом і формою» об’єкта на основі дії віддавання та приймання між ними і винесення судження.
3.1.2. Критика агностицизму
Кант говорив, що тільки природничо-наукове знання у світі феноменів є істинним знанням, і визначав світ речей-у-собі (ноуменальну реальність) як те, що не можна пізнати. Цим він повністю відокремив чуттєвий світ від ноуменальної реальності. Це означало відокремлення чистого розуму від практичного розуму, а також відокремлення науки від релігії. З погляду філософії Об’єднання річ-у-собі — це сонсан речі, тоді як чуттєвий зміст — це її хьонсан. У речі сонсан і хьонсан об’єднані, й оскільки сонсан виражається через хьонсан, ми можемо пізнати сонсан речі через її хьонсан.
Згідно з філософією Об’єднання людина є владикою всього сущого, яке було створене за подобою людини як об’єкт для її радості. Той факт, що все суще створене схожим на людей, означає, що люди та все суще схожі одне на одного з точки зору структури й елементів, а отже, схожі за змістом і формою. Тому в пізнанні зміст і форма суб’єкта (людини) подібні до змісту й форми об’єкта (всіх речей) і можуть між собою зіставлятися. Більше того, оскільки річ-у-собі, тобто сонсан об’єкта, виражається через його (чуттєвий) зміст, суб’єкт може повністю пізнати не тільки хьонсан об’єкта (чуттєвий зміст і форму), але і його сонсан (річ-у-собі). Кант впав в агностицизм, бо він не знав про принциповий зв’язок між людиною та всім сущим, а також те, що людина об’єднує в собі духовне «я» і фізичне «я».
3.2. Критика марксистської епістемології
3.2.1. Критика теорії відображення
Як уже пояснювалося, якщо суб’єкт пізнання не має прототипу, що відповідає речам у зовнішньому світі, тобто не має критерію (мірила) судження, пізнання неможливе, навіть якщо зовнішній світ відображається у свідомості. Більше того, оскільки пізнання відбувається через дію віддавання та приймання між суб’єктом і об’єктом, потрібно, щоб суб’єкт мав інтерес до об’єкта. Адже навіть якщо об’єкт зовнішнього світу відображений у свідомості суб’єкта, але той не має інтересу до об’єкта, пізнання не відбудеться. Іншими словами, пізнання не здійснюється винятково через пасивний матеріальний процес, званий відображенням, воно стає можливим тільки шляхом активного ментального процесу (інтересу до об’єкта та функції зіставлення).
3.2.2. Критика чуттєвого пізнання, раціонального пізнання та практики
Процес пізнання в марксистській епістемології складається з трьох стадій: чуттєве пізнання, раціональне пізнання (логічне пізнання) та (революційна) практика. Тут передусім постають такі запитання: як свідомість, що, як стверджується, є продуктом або функцією мозку і водночас відображає об’єктивну реальність, може здійснювати логічне пізнання (абстрагування, судження, міркування тощо) і як вона може спрямовувати практику? Попри те, що існує дуже великий розрив між пасивним процесом відображення зовнішнього світу та процесом логічного пізнання й активної практики, жодного розумного пояснення цьому немає. Тобто це стрибок у логіці.
З погляду філософії Об’єднання логічне пізнання та практику ніяк не можна пояснити лише фізіологічними процесами в мозку. Це тому, що пізнавальна діяльність відбувається на основі дії віддавання та приймання між душею і мозком. Іншими словами, логічне пізнання та практика реалізуються через взаємодію між душею, яка має функції розсудку та розуму, і мозком.
Наступне питання стосується ролі практики в пізнанні. Ленін вважав, що пізнання переходить у практику, а Мао Цзедун стверджував нерозривність пізнання та практики. З цього приводу філософія Об’єднання не має жодних заперечень. Усе суще було створено як об’єкт людської радості, тому людям призначено володарювати над усім сущим (застосовувати все суще на практиці) відповідно до мети творення. Тому люди пізнають усе суще заради володарювання. Пізнання та практика утворюють корелятивний ланцюг дії віддавання та приймання між людиною і всім сущим (Рис. 9.12). Отже, немає пізнання поза практикою (володарюванням) і немає практики (володарювання) поза пізнанням.
Рис. 9.12. Корелятивність пізнання та практики
Практика, яку відстоює марксизм, зрештою спрямована на революцію. На противагу цьому філософія Об’єднання стверджує, що пізнання та практика ніколи не повинні здійснюватися з метою революції, а мають здійснюватися заради реалізації мети творення. Реалізація мети творення полягає в реалізації світу, в якому Бог щасливий, люблячи людей, а люди щасливі, владарюючи над усім сущим з любов’ю. Таким чином, і пізнання, і практика здійснюються заради реалізації радості через любов.
3.2.3. Критика абсолютної та відносної істини
Ленін і Мао Цзедун визнавали існування абсолютної істини та говорили, що людина нескінченно наближається до неї, повторюючи пізнання та практику. Проте поняття «абсолютності» в їхній абсолютній істині неоднозначне. Ленін говорив, що абсолютна істина складається із суми відносних істин. Проте, як би ми не складали відносні істини, це буде лише сукупність відносних істин, і ніяк не абсолютна істина.
Абсолютна істина є універсальною, вічною істиною. Відповідно поняття абсолютності не може бути встановлено без опори на Абсолюта. Як пояснювалося в «Аксіології», абсолютна істина пов’язана з Божою абсолютною любов’ю як дві сторони однієї медалі. Це аналогічно тому, як нероздільно єдині теплота і яскравість сонячного світла. Тому не може бути абсолютної істини без абсолютної любові Бога. Отже, людина може зрозуміти мету створення всього сущого й отримати істинні знання про нього тільки коли вона керується Божою любов’ю. Відповідно, заперечуючи Бога, неможливо отримати абсолютну істину, скільки не практикуй.