У цьому розділі буде розглянуто еволюцію західних уявлень про цінності. Це дасть нам можливість зрозуміти історичний процес, у ході якого грецька філософія, яка досліджувала абсолютну цінність, та християнська система цінностей були пригнічені відносними уявленнями про цінності та зрештою втратили свою силу. Крім того, це має показати, що з нинішнім глобальним хаосом неможливо впоратись без опори на нові (абсолютні) уявлення про цінності.
8.1. Уявлення про цінності в Стародавній Греції
8.1.1. Матеріалістичний погляд на цінності
Матеріалістична натурфілософія виникла приблизно в VI столітті до нашої ери в Іонії, яка була грецькою колонією. У той час Греція була родовим суспільством, у якому панував міфологічний світогляд, але іонійські філософи не задовольнялися міфологічними поясненнями природних явищ і намагалися пояснити світ і життя за допомогою природних законів.
В Іонійському місті Мілет процвітала торгівля, й тамтешні купці мали торгові зв’язки з усім Середземномор’ям. Вони були практичними та активними. У такій атмосфері люди поступово відходили від міфологічного способу мислення. Філософи-матеріалісти з’явилися в цьому торговому місті Мілет приблизно в VI столітті до нашої ери. Вони були відомі як мілетська школа, представниками якої були Фалес, Анаксімандр, Анаксімен та ін. В основному вони ставили питання про основу (архе) всього сущого.
Фалес (624—546 до н.е.) вважав першопричиною (архе) всіх речей воду, Анаксімандр (611—547 до н. е.) описував її як дещо безмежне (апейрон), Анаксімен (585—528 до н. е.) говорив, що це повітря; крім того, Геракліт (535—475 до н. е.) казав, що це вогонь, а Демокріт (460—370 до н. е.) — що це атоми. Подібна (матеріалістична) натурфілософія сприяла розвитку об’єктивного та раціонального способу мислення.
8.1.2. Довільний (софістичний) погляд на цінності
У V столітті до н. е. в Греції з центром в Афінах розвивалася демократична політика. Молодь намагалася отримати знання, щоб досягти успіху й прославитися, і тому ораторське мистецтво стало особливо затребуваним. Так з’явилися вчені, які за певну винагороду навчали молодь ораторського мистецтва та навичок аргументації; люди називали їх софістами.
До того часу грецька філософія досліджувала природу, та коли прийшло усвідомлення того, що людські проблеми не можуть бути розв’язані лише за допомогою натурфілософії, філософи почали звертати свою увагу на різні проблеми людського суспільства. Незабаром стало зрозуміло, що закони природи мають об’єктивність, але закони й мораль людського суспільства в різних країнах і в різні часи різні. Оскільки в законах та моралі не було об’єктивності чи універсальності, люди здебільшого займали релятивістську або скептичну позицію щодо розв’язання соціальних проблем. Наприклад, Протагор (481—411 до н. е.) сказав: «Людина є мірою всіх речей», що означає, що критерій істини в різних людей різний і, отже, виражає релятивізм, який стверджує, що істина відносна.
Діяльність софістів мала спочатку своєрідний просвітницький ефект, який пробуджував народ. Однак, поступово зайнявши позицію скептицизму, вони скотилися до твердження, що «істини взагалі не існує». Надаючи значення лише мистецтву переконання, вони прагнули виграти суперечку за будь-яку ціну, навіть за допомогою використання хибних аргументів. Ось чому слово «софіст» стало означати людину, яка використовує розумні, але оманливі міркування.
8.1.3. Абсолютний погляд на цінності
8.1.3.1. Сократ
Сократ (470—399 до н. е.) з’явився, коли в Греції процвітав софізм, і дуже шкодував із приводу цього явища. Сократ відзначав: «Софісти претендують на вченість, але насправді нічого не знають. Людина повинна спочатку знати, що вона невіглас». Він наголошував, що для людини знання про те, що вона є невігласом, — це відправна точка для досягнення істинного знання. Основу моралі він шукав у богові (даймоніоні), притаманному людині, та стверджував, що мораль абсолютна й універсальна. Чеснота, як говорив Сократ, означає прагнути з любов’ю до знання, щоб жити правдиво, і його основна ідея полягала в тому, що «чеснота є знання». Він також наполягав на єдності знання і дії, кажучи, що якщо ви знаєте чесноту, ви повинні практикувати її.
Як же людина може отримати справжнє знання? Справжнє знання не приходить від інших і не осягається самостійно. Сократ вважав, що тільки через діалог (питання та відповіді) з іншими можна дійти універсальної істини (справжнього знання), яка здатна задовольнити всіх. Також шляхом утвердження абсолютних, універсальних чеснот Сократ прагнув урятувати Афіни від соціального безладу.
8.1.3.2. Платон
Платон (427—347 до н. е.) вважав, що за мінливим світом явищ (чуттєвим світом) стоїть незмінний світ сутності, який він називав світом ідей (світом знань). Та оскільки душа перебуває в пастці тіла, людина зазвичай сприймає чуттєвий світ як світ істинної реальності. Спочатку людська душа перебувала у світі ідей, але після того, як вона оселилася в тілі, вона покинула світ ідей. Тому душа людини завжди тягнеться до світу ідей, який є справжньою реальністю. Для Платона пізнання ідей означає не що інше, як пригадування того, що було відомо раніше. Серед етичних ідей є ідея справедливості, ідея краси та ідея добра, але найвищою серед них є ідея добра.
Платон назвав чотири чесноти, якими повинні володіти люди: мудрість, мужність, помірність і справедливість. Зокрема, він вважав, що людина, яка править країною, має бути філософом, який володіє чеснотою мудрості. Це той, хто пізнав ідею добра. Для Платона ідея добра була джерелом усіх цінностей. Успадкувавши сократівський дух, Платон досліджував абсолютні цінності.
8.2. Уявлення про цінності в елліністично-римський період
Елліністичний період тривав приблизно три століття: від часу перемоги Александра Македонського (356—323 до н. е.) над Персією і до завоювання римлянами Єгипту й об’єднання Середземномор’я. Домінуючим напрямом у цю епоху був індивідуалізм, коли люди шукали власного душевного спокою. З падінням полісів (міст-держав) державоцентричні цінності стали марними, і в умовах нестабільної соціальної обстановки греки були змушені зосередитися на своєму індивідуальному способі життя. Водночас почав зароджуватися космополітизм, який виходив за національні рамки.
Філософську думку цієї епохи представляли школи стоїків, епікурейців та скептиків. Такі індивідуалістичні тенденції викликали в людей гостре відчуття власної безпорадності. Тож у римський період люди поступово почали проявляти релігійні тенденції, оскільки вони хотіли покладатися на істоту, яка була вище, ніж людина. Одним із плодів таких тенденцій став неоплатонізм.
8.2.1. Школа стоїків
Логос (закон, розум) міститься в усіх предметах Всесвіту, і Всесвіт діє впорядковано відповідно до законів. Так само Логос присутній і в людському суспільстві. Тому школа стоїків стверджувала, що люди мають пізнати розумом закони Всесвіту і «жити згідно з природою».
Стоїки вважали, що причиною того, що люди відчувають біль, є пристрасть, і виступали за утримання, кажучи, що ми повинні позбутися пристрасті й досягти апатії — стану абсолютного душевного спокою, коли нас ніщо не спокушає (стану безпристрасності). Іншими словами, апатія була найбільшою чеснотою. Усі люди, чи то греки чи жителі Сходу, мають дотримуватися законів Всесвіту. У стоїцизмі Логос — це Бог. Відповідно всі люди як діти Бога є співвітчизниками. Так встановився космополітизм. Засновником школи стоїцизму був кіпріот Зенон (336—264 до н.е.).
8.2.2. Епікурейська школа
На відміну від стоїків, які пропагували утримання, школа епікурейства, заснована Епікуром (341—270 до н. е.), пояснювала задоволення як добро. Епікур вважав, що тільки особисте задоволення в цьому світі безпосередньо відповідає чесноті. Він мав на увазі не фізичне задоволення, а «відсутність болю в тілі й відсутність хвилювання в душі». Епікур називав стан відсутності болю і душевного спокою атараксією і вважав його найвищим станом.
8.2.3. Школа скептицизму
Люди страждають, тому що намагаються виносити судження про речі, тобто судити про речі так чи інакше. Тому Піррон з Еліди (356—275 до н. е.) сказав: «Якщо ви хочете знайти душевний спокій, ви повинні припинити всі судження». Це називається «утримання від суджень» (епохе). Школа скептицизму стверджувала, що оскільки істина не може бути пізнана людьми, бажано припинити будь-які судження. «Апатія» школи стоїків, «атараксія» епікурейської школи та «епохе» школи скептицизму — усе це було спробами досягти особистого душевного спокою. При цьому абсолютність цінностей, яку досліджували Сократ і Платон, почала ставитися під сумнів.
8.2.4. Неоплатонізм
Грецька філософія продовжилася і в римський період, який настав після періоду еллінізму, але кульмінацією філософії елліністично-римського періоду став неоплатонізм в інтерпретації Плотіна (205—270 н. е.). Плотін обстоював «теорію еманації», за якою все витекло з Бога. Іншими словами, він стверджував, що все витекло з Бога поетапно: спочатку нус (розум), який близький до досконалості Бога, потім душа, а потім найбільш недосконала матерія. Спочатку грецька філософія дотримувалася дуалізму, в якому Бог і матерія були протиставлені, але Плотін виступав за монізм, кажучи, що Бог є все.
З одного боку, душа людини вливається в чуттєвий матеріальний світ, а з іншого — прагне повернутися від нусу до Бога. Тому після того, як людина залишить чуттєві речі, вона інтуїтивно розуміє Бога і об’єднується з Ним; це є найбільшою чеснотою. Плотін говорив, що повне злиття людини з Богом відбувається в стані несамовитості (екстазі), який він вважав найвищим станом. Грецька філософія закінчилася з Плотіном, але неоплатонізм мав великий вплив на християнську філософію, яка виникла згодом.
8.3. Уявлення про цінності в період середньовіччя
8.3.1. Августин
Особою, яка заклала філософські основи християнської віри, був Блаженний Августин (354—430). Для нього Бог був вічним, незмінним, всезнаючим, всемогутнім, істотою найвищого добра, найвищої любові, найвищої краси і творцем Всесвіту. Для Платона світ ідей був сам по собі незалежним світом, але Августин розглядав ідеї як такі, що існують у розумі Бога, і стверджував, що ідеї були прототипами всіх предметів творіння. Крім того, на відміну від неоплатонізму, який стверджує, що світ неминуче витікає з Бога, він відстоював креаціонізм, який стверджує, що Бог вільно створив світ із нічого, без використання жодних матеріалів. Тоді чому люди є грішними істотами? Гріховність людей є наслідком того, що прабатько Адам зловжив свободою і зрадив Бога. Грішна людина може отримати спасіння лише завдяки Божій благодаті. Августин говорив, що шлях до істинного щастя полягає у вірі в Бога, надії на Боже спасіння та любові до Бога й ближніх, і пропонував три чесноти: віру, надію та любов.
8.3.2. Тома Аквінський
Тома Аквінський (1225—1274), який міцно утвердив християнську теологію, розділив чесноти на теологічні та етичні. Теологічні чесноти — це три чесноти християнства, а саме віра, надія та любов, а етичні — це чотири чесноти грецької філософії, а саме мудрість, мужність, помірність і справедливість. Теологічні чесноти ведуть людей до блаженства, і серед них найвищою є любов, тому, люблячи Бога і ближніх, люди стають гідними отримання блаженства. З іншого боку, етичні чесноти — це підкорення розумному порядку. Етичні чесноти розглядалися як засіб досягнення теологічних чеснот.
8.4. Уявлення про цінності в Новий час
Після Середньовіччя в період Модерну не з’явилося жодних значущих нових цінностей. Сучасні цінності можна розглядати як продовження або модифікацію грецької філософії та християнських цінностей.
Рене Декарт (1596—1650) почав із того, що поставив під сумнів усі загальноприйняті цінності. Однак це було не стільки скептицизмом, скільки спробою через сумнів отримати більш вірогідне знання. У результаті він дійшов до основоположного принципу: «Я мислю, отже, я існую». В основу суджень людини він поклав розум, і це породило моральний погляд Декарта, згідно з яким люди повинні діяти з твердою волею, контролюючи свої пристрасті розумом.
Блез Паскаль (1623—1662) розглядав людей як суперечливих істот, які одночасно володіють величчю і дурістю. Він висловив це так: «Людина — це мислячий очерет». Людина є найслабшою в природі, але завдяки мисленню є найвеличнішою. Проте він стверджував, що справжнє людське щастя походить не від розуму, а від досягнення Бога через віру, тобто через серце 13.
Іммануїл Кант (1724—1804) виклав свої міркування про те, як утверджується істина, добро і краса, відповідно в «Критиці чистого розуму», «Критиці практичного розуму» та «Критиці здатності судження». Водночас у цих трьох критиках він пояснював, що люди повинні реалізувати кожну з цих цінностей. Зокрема щодо добра, тобто моралі він стверджував, що людина повинна діяти згідно з категоричним імперативом — безумовним наказом робити те і те, який надходить від практичного розуму.
Джеремі Бентам (1748—1832) назвав щастя станом задоволення без болю і встановив принцип «найбільше щастя для найбільшої кількості». Це його утилітаризм. Він вважав, що цінність людських дій можна визначити шляхом кількісного підрахунку задоволення і болю. Утилітаризм Бентама — це система цінностей, яка виникла на тлі промислової революції, і її можна назвати системою цінностей типу хьонсан.
Серен К’єркегор (1813—1855) стверджував, що існують три стадії екзистенції, і люди мають пройти через стадію естетичної екзистенції, стадію етичної екзистенції, а потім досягти стадії релігійної екзистенції. Іншими словами, він наголошував, що люди живуть не тільки в задоволеннях (естетична стадія) і що недостатньо дотримуватися лише етики й жити по совісті (етична стадія); люди мають жити з вірою перед Богом (релігійна стадія). К’єркегор намагався відродити справжні християнські цінності.
Фрідріх Ніцше (1844—1900) розглядав Європу кінця XIX століття як епоху нігілізму, коли руйнуються всі цінності. Для нього християнство — це «рабська мораль», яка відкидає сильного й усереднює людей, а також найбільша причина, яка викликала нігілізм. Тому він запропонував нову систему цінностей, в основі якої «воля до влади». Ніцше наполягав на тому, що потрібно бути сильним у безбожному світі.
Вільгельм Віндельбанд (1848—1915), представник школи неокантіанства, зробив цінності центральним питанням філософії, розглядаючи цінності істини, добра і краси в єдності. Наслідуючи Канта, який розділяв питання факту й питання права, Віндельбанд розділяв фактичне судження та оціночне судження. Він стверджував, що завдання філософії — мати справу з оціночними судженнями. Фактичне судження — це об’єктивне судження про факт, а оціночне судження — це судження, в якому дається суб’єктивна оцінка факту. Наприклад, «ця квітка червона» або «він зробив…» — це фактичні судження, а «ця квітка красива» або «його вчинок є добром» — це оціночні судження. Відтоді факт і цінність розглядаються повністю окремо: природничі науки мають справу з фактичними судженнями, а філософія має справу з оціночними судженнями.
У ХХ столітті виникла аналітична філософія, яка використовує «логічний аналіз мови» як метод філософії. Стосовно аксіології аналітична філософія зайняла такі позиції:
1) не можна пізнати цінність інакше як через інтуїцію;
2) оціночне судження є не що інше, як емоційне вираження морального схвалення або несхвалення мовця;
3) аксіологія має значення лише в аналізі мови цінностей. Таким чином, аналітична філософія взагалі намагалася виключити цінності з філософії.
Прагматизм, представлений Джоном Дьюї (1859—1952), мав за критерій оціночного судження корисність для життя. Відповідно такі ціннісні поняття, як істина, добро та краса, розглядалися тільки як засіб чи інструмент для ефективного опрацювання предметів. З цієї точки зору розуміння цінності в кожного різне, навіть одна й та сама людина час від часу сприймає цінність по-різному. Така позиція Дьюї була відносним ціннісним плюралізмом.
Наприкінці розглянемо комуністичне уявлення про цінності. Щодо комуністичних цінностей існує, наприклад, таке визначення В. П. Тугарінова (1898—1978): «Цінності — це ті явища природи і суспільства, які корисні й потрібні людям історично визначеного суспільства або класу як дійсність, мета або ідеал» 14. Іншими словами, в комунізмі критерієм цінності була корисність для пролетарського класу. При цьому заперечення й знищення наявних релігійних цінностей, які розглядаються як буржуазні, є передумовою комуністичного погляду на цінності. А мораль у комунізмі є засобом сприяння колективному життю в розбудові комуністичного суспільства і включає самовідданість, слухняність, щирість, товариськість, взаємодопомогу тощо.
8.5. Необхідність появи нового погляду на цінності
Таким чином, в історії виникло багато різних поглядів на цінності; насправді історію можна розглядати як послідовність невдалих спроб встановити абсолютну цінність. У Стародавній Греції Сократ і Платон прагнули встановити абсолютну цінність шляхом пошуку істинного знання. Однак із занепадом полісного суспільства зруйнувалися й уявлення про цінності грецької філософії. Потім християнство намагалося встановити абсолютну цінність, зосереджену на Божій любові (агапе). Християнські цінності панували в середньовічному суспільстві, проте з його занепадом поступово втратили свою силу й вони.
У Новий час Декарт і Кант встановили цінності, зосереджені на розумі, подібно до грецької філософії. Однак їхнє розуміння Бога, на якому будувалося уявлення про цінності, було неоднозначним, тому їхній погляд на цінності не став абсолютним. Тим часом Паскаль і К’єркегор намагалися відродити справжні християнські цінності, але так і не змогли виробити стійку систему цінностей.
Школа неокантіанства розглядала питання цінності як основне питання філософії, але повністю відокремлювала філософію, яка має справу з цінністю, від природничих наук, які мають справу з фактами. Через це сьогодні виникло багато проблем. Унаслідок того, що науковці ігнорували цінності та вивчали самі факти, це призвело до розробки зброї масового знищення, руйнування природного середовища, забруднення довкілля тощо.
Системи цінностей утилітаризму й прагматизму є матеріалістичними і, отже, повністю відносними, а в аналітичній філософії цінності відсутні. Філософію Ніцше та комунізм можна назвати філософіями антицінностей, які протистоять традиційному уявленню про цінності.
Традиційні цінності, які ґрунтуються на грецькій філософії та християнстві, сьогодні більше не вважаються ефективними. На тлі втрати ними своєї сили, вони відпали від природничих наук і, зрештою, витісняються навіть зі сфери філософії. В результаті соціальний безлад досяг сьогодні апогею. Тут украй потрібна поява нового погляду на цінності, який дозволить встановити абсолютні цінності й водночас відродити традиційні цінності. Відповідно нове уявлення про цінності має подолати матеріалізм і направляти науку за допомогою правильних цінностей. Це так, бо цінність і факт перебувають у стосунках сонсан і хьонсан, і так само, як сонсан і хьонсан у предметах єдині, цінність і факт первісно повинні бути одним цілим. Дана аксіологія виникла у відповідь на такі вимоги часу.