Екзистенціалісти представляють філософів, які досліджували первісну подобу людини. На думку екзистенціалістів, у реальному суспільстві люди втратили свою первісну подобу і перебувають у полоні відчаю та страху. Тому вони присвятили своє життя тому, щоб з’ясувати, як можна звільнити людей від такого відчаю та страху. У цьому розділі коротко розглядається і порівнюється з поглядом філософії Об’єднання на людину думка п’яти репрезентативних філософів-екзистенціалістів. Сподіваємося, такий порівняльний аналіз допоможе читачеві поглибити розуміння теорії первісної природи людини.
5.1. Серен К’єркегор
5.1.1. Погляди К’єркегора на людину
Серен К’єркегор (1813—1855) запитав себе: «Що є людина?» і дав таку відповідь: «Людина — це дух. А що таке дух? Дух — це «я». А що таке «я»? «Я» — це стосунок, який відносить себе до себе самого» 8. Тоді хто встановив такий стосунок? Це має бути якась третя сторона. Згідно з К’єркегором, це не хто інший, як Бог. Отже, первісне «я» — це «я», що стоїть перед Богом.
Однак людина, яка первісно повинна жити у взаєминах із Богом, відійшла від Нього. К’єркегор пояснив процес цього відходу у своєму аналізі біблійської розповіді з книги Буття, викладеному в книжці «Поняття страху», в такий спосіб. Спочатку Адам перебував у стані миру та спокою, але водночас він перебував у стані страху (Angst). Коли Бог сказав Адаму: «А з дерева пізнання добра і зла не їж від нього», в Адамі пробудилася можливість свободи, і ця можливість свободи кинула Адама в страх. Зазирнувши в безодню свободи, Адам відчув запаморочення (Schwindel) і схопився за своє «я». Так утворився первородний гріх.
У результаті виник розкол у стосунках із самим собою, і людина впала у відчай (Verzweifelung). Людина сприймає цей відчай як щось, що тисне на неї зверху, і намагається позбутися його власними силами. Але такі її зусилля не можуть усунути відчай. Лише відновивши стосунки з Богом через віру, можна віднайти первісні стосунки із собою та позбутися відчаю.
К’єркегор критикував маси за їхню безвідповідальність і безсовісність, кажучи: «Людська маса — це все і ніщо, найнебезпечніша з усіх влад та найнікчемніша» 9. Він стверджував, що для реалізації своєї справжньої природи людина має залишити знеособлений світ мас і постати перед Богом як одиночний індивід. Він також описав етапи, через які людина має пройти, щоб повернутися до свого первісного «я», назвавши їх трьома стадіями екзистенції.
Перша — це «стадія естетичної екзистенції». На цій стадії люди намагаються жити дотепно, відповідно до своїх прямих і грубих емоційних потреб, і метою життя для них на цій стадії є насолода. Це позиція естета чи спокусника, який прагне еротичного кохання. Однак момент насолоди важко повторювати знову й знову, і зрештою його охоплює апатія і страх. При цьому людина надломлюється і впадає у відчай. Але за своїм рішенням вона може перейти до наступної стадії.
Друга — це «стадія етичної екзистенції». Людина на цій стадії намагається жити по совісті, яка надає їй критерії оцінки добра і зла. Іншими словами, намагається жити як хороший громадянин з почуттям відповідальності та обов’язку. Проте, хоч би як людина старалася, вона не може жити цілком по совісті. Тому вона знову розчаровується і впадає у відчай. І за своїм новим рішенням вона може перейти до наступної стадії.
Третя — «стадія релігійної екзистенції». Це стадія одиночного стояння перед Богом за допомогою віри, на якій людина стає справжньою екзистенцією. Щоб досягти цієї стадії, потрібен стрибок. Він можливий, якщо повірити в парадокс, який не можна зрозуміти інтелектом. Прикладом може бути віра Авраама, коли він послухався антилюдяного наказу Бога і приніс свого сина Ісака в жертву, або віра в ірраціональний факт, що вічний Бог втілився у скінченному часі та проявився як людина (Ісус). Подібну віру в неймовірне він називав парадоксом. Тільки за допомогою такого стрибка можна відновити свої стосунки з Богом. К’єркегор вважав вчинок Авраама, який виконав Божий наказ, попри його антилюдяність, і приніс свого сина Ісака в жертву, моделлю релігійного життя.
Таким чином, коли Богоцентричні екзистенції, тобто первісні люди, які стали собою, любитимуть одне одного через посередництво Бога, дотримуючись слів Ісуса «люби свого ближнього, як самого себе», тоді на основі подібних «вчинків любові», згідно з К’єркегором, можна створити істинне суспільство.
5.1.2. Погляди К’єркегора на людину з точки зору філософії Об’єднання
К’єркегор сказав, що людина впала у страх і відчай через розкол у «стосунку, який відносить себе до себе самого», внаслідок того, що вона покинула Бога, але він не уточнив, що таке «стосунок, який відносить себе до себе самого». З точки зору філософії Об’єднання, можна припустити, що це зв’язок між душею і тілом або між духовною і фізичною душею. Виходячи з цього припущення як передумови, розглянемо тут його «стосунок, який відносить себе до себе самого». Отже, виходячи з цієї передумови, що конкретно означає «виникнення розколу в стосунку, який відносить себе до себе самого»? Це означає, що душа і тіло розділилися внаслідок того, що людина залишила Бога. Іншими словами, у первісному «я» душа і тіло мали зосереджено на Богові стати одним цілим, але внаслідок гріхопадіння вони були розділені. Тоді як душа і тіло можуть стати одним цілим? Це можливо завдяки відновленню суб’єктно-об’єктного зв’язку між духовною і фізичною душею людини з Шімджон Бога в центрі та залученню їх у гармонійну дію віддавання та приймання.
К’єркегор казав, що коли людина стоїть перед Богом як одиночний індивід, вона перебуває в абсолютних стосунках з Абсолютом (Богом). Цей одиночний індивід відповідає поняттю «тіла з індивідуальністю» у філософії Об’єднання. Однак він не пояснює, чому одиночний індивід є абсолютним. Згідно з філософією Об’єднання, індивідуальність людини є абсолютною, оскільки вона нагадує індивідуальний образ Бога, який є Абсолютом. Таким чином, «стосунок» і «одиночність» К’єркегора можна розглядати як такі, що відповідають поняттю «об’єднуючих стосунків» між душею і тілом та «тілу з індивідуальністю» у філософії Об’єднання.
Утім, з точки зору філософії Об’єднання таке розуміння людської природи неповне. Найсуттєвішим аспектом людської природи є шімджон. Крім того, неповним розумінням є те, що людина стоїть перед Богом як одиночний індивід, тобто як тіло з індивідуальністю. Коли чоловік і жінка одружуються й постають перед Богом як подружжя, вони нарешті стають повноцінними людьми. Це тому, що людина є тілом із гармонійними янсон та имсон. Людина також є істотою логосу та істотою творчості. Крім того, вона є істотою, яка займає позицію, і має як суб’єктивну, так і об’єктивну природу. Хоча погляд К’єркегора на людину як на одиночного індивіда, який самотньо стоїть перед Богом, є щирим, його «людина» стала самотньою та спустошеною.
Чому людина відійшла від Бога? Поки причину цього не з’ясовано, неможливо повернутися до первісного «я», тобто до людини, як вона була створена Богом. К’єркегор каже, що Адам впав у гріх через страх від можливості свободи, але чи так це? Відповідно до Принципу Об’єднання, свобода чи страх не є причинами гріхопадіння. Прапредки людини Адам і Єва не дотрималися Божого Слова і неправильно спрямували свою любов через спокусу архангела. Іншими словами, гріхопадіння було спричинене силою безпринципної любові. Коли Адам і Єва не послухалися Божого Слова та хотіли відхилитися, свобода їхньої первісної душі викликала страх щодо порушення Божої заповіді, і цей страх, навпаки, працював на те, щоб не дати їм зійти з колії. Однак сила безпринципної любові придушила цей страх і штовхнула їх за межу гріхопадіння. Унаслідок цього гріхопадіння люди залишили Бога, й через почуття провини за порушення заповіді та відокремлення від любові Бога вони впали у страх і відчай. Отже, проблема людського страху та відчаю не може бути фундаментально розв’язана, поки не буде належним чином розв’язана проблема гріхопадіння.
Концепція Божої любові К’єркегора є розпливчастою. Божа любов — це Шімджон, емоційний потяг нескінченно віддавати заради об’єкта з теплим почуттям, а коли Божа любов проявляється на землі, вона має спрямованість. Іншими словами, спочатку вона проявляється в сім’ї, як «роздільна любов» у вигляді батьківської любові, подружньої любові, дитячої любові та братської любові. Далі вона розширюється в багатьох напрямках і проявляється як любов до людства, любов до нації, любов до ближніх, любов до тварин, любов до природи тощо. Таким чином, Божа любов має конкретний зміст і спрямованість, а розпливчасту любов не можна назвати Божою.
К’єркегор наполягав, що для того, аби людина відновила свою первісну подобу, вона повинна повернутися до Бога, поборовши фальшивість натовпу. Це відображення його власних кроків у спробі зустріти Бога, терплячи переслідування та глузування з боку суспільства, а також це порада релігійним людям того часу підвищувати свою пильність і бути справжніми вірянами, тому вона заслуговує на високу оцінку.
У віці двадцяти семи років К’єркегор був заручений з Регіною Ольсен. Але, побоюючись, що шлюб з ним може принести їй нещастя, він в односторонньому порядку розірвав заручини і шукав ідеальної любові більш високого виміру, ніж просто кохання. З цієї причини він зазнав суспільної критики, але з точки зору філософії Об’єднання можна побачити, що він несвідомо хотів реалізувати справжню любов між чоловіком і жінкою, зосереджену на Богові, на основі вдосконалення своєї особистості. Можна вважати, що спрямованість К’єркегора на пошук первісного образу людини в основному узгоджується з позицією філософії Об’єднання.
5.2. Фрідріх Ніцше
5.2.1. Погляди Ніцше на людину
На противагу К’єркегору, який говорив, що тільки поставши перед Богом, людина може знайти своє первісне «я», Фрідріх Ніцше (1844—1900) заявив, що первісне «я» можна знайти, тільки звільнившись від віри в Бога.
Ніцше нарікав на те, що люди в тогочасному європейському суспільстві нівелювалися та принижувалися, і вбачав, що причиною цього є християнський погляд на людину. Християнство заперечувало життя і наполягало на аскетизмі, відсуваючи людські цінності в потойбічний світ. Крім того, воно стверджувало, що всі люди є рівними перед Богом. З погляду Ніцше, це позбавляло людей їхньої життєвої енергії, придушувало сильних людей і робило з них середнячків.
Тож Ніцше напав на християнство, проголосивши, що «Бог помер» (Gott ist tot). Він вважав, що християнська мораль пригнічує життя і фізичне тіло людини такими концепціями, як «Бог» і «дух», своїм негативним поглядом на реальність життя закриває шлях сильним людям і підтримує слабких і стражденних. Таку християнську мораль він назвав мораллю рабів. Він відкидав християнське життя в любові й духовності та всебічно стверджував життя, засноване на інстинктах і життєвих потребах.
Для Ніцше життя — це сила рости, сила розвиватися. Він говорив, що в основі кожної дії людини лежить «воля до влади» (Wille zur Macht), бажання стати сильнішим. Ось його слова: «Скрізь, де я знаходив живих, я знаходив і волю до влади; навіть у волі тих, хто кориться і служить, я виявив волю стати паном» 10. Отож замість християнської моралі рабів Ніцше відстоював мораль панів (мораль героїв), у якій еталоном цінності є розмір влади. Про еталон добра і зла він говорить так:
«Що таке добро? — Усе, що підносить у людині почуття влади, волю до влади і саму владу.
Що таке зло? — Усе, що походить від слабкості.
Що таке щастя? — Відчуття, що влада зростає, що опір долається… Слабкі й невдахи мають повністю згинути. Це перше положення нашого людинолюбства. І потрібно допомогти їхній повній загибелі. Що шкідливіше за будь-який порок? Мати великий жаль до всіх скривджених і всіх немічних — це є християнство» 11.
Його ідеальний образ людини, що базується на моралі панів, — це надлюдина (Übermensch). Надлюдина, за Ніцше, це той, хто максимально реалізував людські можливості і втілює у собі волю до влади. Можливості надлюдини дозволяють їй витримати будь-який біль у житті та абсолютно утвердити життя. Абсолютно стверджувати життя означає терпіти ідею вічного повторення, тобто ідею, що світ повторюється вічно, без мети чи сенсу. Ніцше виражає її так: «Все йде, все повертається. Колесо буття обертається вічно» 12. Це означає витримати будь-яку долю. Він говорив, що це стає можливим, якщо «розглядати неминуче як прекрасне» та «любити свою долю», і обстоював «любов до долі» (amor fati).
5.2.2. Погляди Ніцше на людину з точки зору філософії Об’єднання
Ніцше вважав, що крайній наголос християнства на загробному житті послаблює людей, оскільки робить їх нездатними цінувати реальне життя, проте його щирі зусилля з відновлення первісної людської природи заслуговують на високу оцінку. Претензія Ніцше була звинуваченням і попередженням християнству. Іншими словами, Ніцше вважав, що християнство відійшло від свого первісного духу. Християнський Бог, як Його бачив Ніцше, був потойбічним Богом суду, який сидить на високому місці та обіцяє воскресіння після смерті тим, хто чинив добрі справи, і карає тих, хто робив погані вчинки. Однак Ніцше критикував не саме вчення Ісуса, а апостола Павла, який перетворив вчення Ісуса на вчення, яке надмірно наголошувало на житті після смерті 13.
Згідно з філософією Об’єднання, Бог — це не просто потойбічний Бог, який заперечує реальний світ і перебуває лише у високих місцях. Метою Божого творення було не Царство Небесне у світі після смерті, а здійснення Царства Небесного на землі. І коли Царство Небесне здійсниться на землі, ті, хто пізнав життя в цьому Царстві на землі, після смерті ввійдуть у Царство Небесне на небі. Місія Ісуса первісно теж полягала в реалізації Царства Небесного на землі. Тому є частка правди в твердженні Ніцше про те, що Павло перетворив вчення Ісуса на вчення, в якому надто великий акцент зроблено на потойбіччя. Але правдою є й те, що спасіння стало духовним спасінням, оскільки Ісус був розп’ятий через невіру єврейського народу, і люди в цьому світі завжди були змушені зазнавати вторгнення сатани, суб’єкта зла. Отже, критикуючи Павла, помилкою було заперечувати саме християнство і, більше того, проголошувати смерть Бога.
Далі розглянемо твердження Ніцше про те, що всі живі істоти мають волю до влади. Як записано в книзі Буття, Бог благословив людей «панувати над усім». Тобто Бог наділив людей природою володарювання. Відповідно саме по собі бажання панувати (бажання володарювати) є властивістю первісної людської природи, даної Богом. Ця позиція панування (володарювання) відповідає «позиції суб’єкта», яка з точки зору філософії Об’єднання є однією з характеристик первісної природи людини. Однак, як зазначено в пункті «позиція суб’єкта», первісне володарювання є володарюванням на основі любові, а не на основі сили. Іншими словами, передумовою для того, щоб проявляти володарювання, є необхідність вдосконалити свій характер, зосереджуючись на Божому Шімджон, і практикувати етику любові в сімейному житті. На такій основі проявляється справжнє володарювання. Утім, оскільки Ніцше проігнорував таку основу і висунув лише «волю до влади», у цьому була ще одна його помилка.
Ніцше казав, що християнська мораль — це мораль слабких, яка заперечує сильних, але це зовсім не так. Християнство навчало і повинно було навчати справжньої любові, щоб люди могли проявляти справжнє володарювання. Для цього люди повинні боротися зі злими силами, які діють через інстинктивні бажання фізичного тіла. Інстинктивні бажання тіла самі по собі не є злом, та оскільки духовний рівень духовного «я», що має керувати тілом, недосконалий, якщо грішна людина живе згідно з інстинктивними бажаннями тіла, вона підвладна силам зла (сатані). Коли духовний рівень духовного «я» підвищується й воно починає володарювати над фізичним тілом, тобто коли духовна душа починає володарювати над фізичною душею, рух фізичного тіла нарешті стає добрим.
Ніцше ігнорував дух, любов і розум та закликав цінувати тіло, інстинкт і життя. Це означає, що він ігнорував духовне «я» людини. Що залишиться в людині, якщо проігнорувати духовне «я»? Залишиться тільки тваринне тіло. Іншими словами, Ніцше врешті-решт понизив людину до рівня тварин. Відповідно закликати людей ставати сильними — це лише закликати їх ставати хижими звірами. Це не справжній образ людини, який Бог мав намір створити. Його зусилля повернути людей до первісної подоби заслуговують високої оцінки, але метод був абсолютно неправильним. Попри те, що людина є «тілом з єдиними сонсан і хьонсан», у якому сонсан є суб’єктом, а хьонсан є об’єктом, Ніцше зосереджувався лише на аспекті хьонсан та ігнорував аспект сонсан. Однак можна високо оцінити застереження Ніцше щодо схильності християн применшувати земне життя та забувати той факт, що Ісус прийшов, щоб здійснити Царство Небесне на землі.
5.3. Карл Ясперс
5.3.1. Погляди Ясперса на людину
Для Карла Ясперса (1883—1969) екзистенція стосується «я», що усвідомило свій справжній образ як індивіда. Він казав: «Екзистенція — це те, що ніколи не об’єктивоване, вона є джерелом моїх думок і дій… Екзистенція стосується мене самого і, таким чином, пов’язана з трансцендентним» 14. Такий спосіб мислення, по суті, не відрізняється від підходу, який використовував К’єркегор.
Екзистенцію, яка ще не зустріла Трансцендентного (Transzendenz) або Всеохоплюючого (Das Umgreifende), тобто екзистенцію, що перебуває в процесі пошуку свого первісного існування, він назвав «можливою екзистенцією» (mogliche Existenz). Загалом люди є «можливими екзистенціями», які живуть у різних ситуаціях, і вони можуть жити активно, долаючи такі ситуації. Однак Ясперс зауважує, що «існують ситуації, які ми не можемо подолати і не можемо змінити» 15: смерть (Tod), страждання (Leiden), боротьбу (Kampf), вину (Schuld) тощо, які він назвав «граничними ситуаціями» (Grenzsituation). Люди хочуть жити вічно, але ніхто не може уникнути смерті. Смерть — це заперечення свого існування. До того ж люди страждають через фізичний біль, хвороби, старість і голод. Крім того, поки люди живі, їм не уникнути боротьби; вони також живуть із провиною (боргом), що їхнє існування витісняє інших. У таких граничних ситуаціях через усвідомлення власної обмеженості люди не можуть не впасти у відчай або не розчаруватися. При цьому залежно від того, як людина переживає це розчарування, це визначає її існування. Якщо, стикаючись із розчаруванням, не уникати граничної ситуації, а мовчки й щиро приймати її, «можна відчути щось, що первісно існує за межами існування світу» 16.
Іншими словами, ми раптом розуміємо, що за природою, за історією, за філософією та за мистецтвом, які до того часу вважалися безглуздими, є трансценденція, тобто Бог, який обіймає нас і щось нам говорить. При цьому трансценденція являється не безпосередньо, а у вигляді шифру. Трансценденція проявляється у вигляді шифру через природу, історію, філософію чи мистецтво та розмовляє з людьми. І ті, хто пережив розчарування в граничній ситуації, можуть розгадати цей шифр. Це називається «тлумаченням шифрів» (Chiffredeutung). Таким чином, шляхом тлумачення шифру людина стоїть віч-на-віч із Трансцендентним. Це є «усвідомлення своєї істинної екзистенції».
Таким чином, після зустрічі з Богом люди практикують любов через спілкування (комунікацію) з іншими. Стояти на рівних, визнавати самостійність і любити одне одного є первісним життям людини, і через спілкування з іншими екзистенція набуває досконалості. Ясперс говорить: «Мета філософії, яка дає остаточну основу для сенсу всіх цілей, тобто мета внутрішнього усвідомлення існування, просвітлення любові та вдосконалення спокою, досягається лише через спілкування» 17; «екзистенційне спілкування — це стосунки напруженості та любовна боротьба» 18.
5.3.2. Погляди Ясперса на людину з точки зору філософії Об’єднання
За Ясперсом, людина зазвичай є потенційною екзистенцією, яка не відкрила трансцендентного, але, проходячи через граничну ситуацію, вона стає екзистенцією, пов’язаною з трансцендентним, тобто первісним «я». Але чому людина, як звичайна, потенційна екзистенція, відпала від трансцендентного? І чому людина зустрічається з трансцендентним, коли проходить граничну ситуацію? Ясперс цього не розкриває. Однак, поки це чітко не розкрито, неможливо конкретно зрозуміти, що таке первісне «я» і як його відновити.
Відповідно до Принципу Об’єднання, людина була створена, щоб виконати мету творення. Виконання мети творення означає виконання Трьох Благословень, тобто вдосконалення особистості, вдосконалення сім’ї та вдосконалення володарювання. Однак прабатьки людини Адам і Єва в процесі зростання не дотрималися Божого Слова та згрішили, не вдосконаливши свої особистості. Вони стали подружжям, зосередженим на безпринципній любові, і примножили дітей гріха. Як наслідок — усе людство відділилося від Бога. Отже, шлях відновлення первісного «я» полягає в тому, щоб відмовитися від безпринципної любові, повернутися до Бога та виконати мету творення, зосереджено на Божій любові.
Первісна природа людини розкриється, коли люди здійснять мету творення. Ясперс, як і К’єркегор, казав, що екзистенція означає бути істотою, пов’язаною з трансцендентним, водночас маючи стосунок до самого себе. Але з точки зору філософії Об’єднання, це позиція, яка стосується лише досконалості особистості, що є першим із Трьох Благословень. Іншими словами, це відповідає «тілу з єдиними сонсан і хьонсан» — одній із характеристик первісної природи людини у філософії Об’єднання. Ясперс сказав, що любов має практикуватися через спілкування з іншими, але ця любов, як і у К’єркегора, розпливчаста.
Божа любов, яку називають «істинною любов’ю», є емоційним імпульсом нескінченно віддавати заради об’єкта з теплим почуттям. Ця любов роздільно проявляється через сім’ю як любов до чотирьох об’єктів (любов дітей до батьків, подружнє кохання, любов батьків до дітей і взаємна любов дітей). На основі любові до цих чотирьох об’єктів любов у комунікації з іншими стає досконалою. Ясперс сказав, що екзистенційне спілкування — це стосунки напруженості та любовна боротьба. Однак, із точки зору філософії Об’єднання, сутністю любові є радість. Відповідно первісна любов ніколи якісно не виражається в напруженості чи боротьбі.
Наступне питання полягає в тому, чому «проходження граничної ситуації дозволяє людям зустріти трансцендентне». Ясперс сказав, що люди зустрічаються з Богом, стикаючись із розчаруванням у граничній ситуації та щиро приймаючи його. Однак серед тих, хто щиро приймав розчарування перед обличчям граничної ситуації, були ті, хто став більш віддаленим від Бога, як Ніцше, і ті, хто наблизився до Бога, як К’єркегор. Чому таке відбувається? Причину цього у філософії Ясперса не роз’яснено.
Люди не дотрималися Слова Божого, відійшли від Бога і потрапили під владу сатани, суб’єкта зла. Тому повернутися до Бога безумовно неможливо. Лише після виконання певних умов спокути — умов відкуплення — люди можуть повернутися до Бога. Відповідно відчай і розчарування в граничній ситуації Ясперса відповідають умові відкуплення, і, правильно виконавши цю умову, люди можуть наблизитися до Бога. Однак, навіть терплячи біль у такій граничній ситуації, потрібно мати об’єктну свідомість, щоб відмовитися від егоцентризму та шукати абсолютного суб’єкта (Бога), як сказано: «Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете» (Матв. 7:7). Поки у вас є лише егоцентрична суб’єктна свідомість, або ви таїте невдоволення чи жагу помсти, ви не зможете зустрітися з Богом, навіть якщо пройдете через граничні ситуації.
Ясперс говорив, що люди зустрічаються з трансцендентним, розтлумачуючи шифр розчарування, але Бог, пізнаний через тлумачення шифру, є лиш символічним Богом; отже, так неможливо зрозуміти справжній образ Бога. Знаючи Божу мету творення і факт людського гріхопадіння, ми повинні докладати зусиль для реалізації Трьох Божих Благословень через своє життя у вірі. Роблячи так, людина може відчути Шімджон Бога і стати справжньою екзистенцією (первісним «я»).
5.4. Мартін Гайдеґґер
5.4.1. Погляди Гайдеґґера на людину
Мартін Гайдеґґер (1889—1976) визначав людину як «ось-буття» (Dasein), але на відміну від сучасної філософії він не розглядав людину як «я», що стоїть перед світом. Ось-буття означає існування (Sein) кожної людини «зараз там». Ось-буття існує у світі, має стосунки з іншими істотами, приділяє увагу оточенню і живе, піклуючись про інших. Цей фундаментальний спосіб існування ось-буття Гайдеґґер назвав «буття-у-світі» (In-der-Welt-Sein). Бути у світі означає бути кинутим у світ, як гральний кубик, не знаючи, звідки люди приходять і куди вони йдуть. Людина народилася на цій землі не тому, що вона хотіла народитися, а коли згодом отямилася, зрозуміла, що її кинуто в цей світ, немов гральний кубик. Цей стан отримав у нього назву закинутість (Geworfenheit), або фактичність (Faktizität).
Люди зазвичай втрачають свою суб’єктність (незалежність), адаптуючи себе до думки оточення та обставин у повсякденному житті. Це позиція «тих» (Das Man), хто втратив своє первісне «я» 19. У повсякденному житті «вони» зайняті порожньою балаканиною або захоплені цікавістю і спокійно живуть у неоднозначності. Це називається занепадом (Verfallen) ось-буття.
Ось-буття, кинуте у світ безпричинно, перебуває у страху (Angst), і якщо простежити походження цього страху, то зрештою прийдемо до страху смерті. Однак коли людина не чекає в страху на туманне майбутнє, а активно визнає, що вона є «буття-до-смерті» (Sein zum Tode) і живе з серйозністю й рішучістю в напрямку майбутнього, вона може прямувати до свого первісного «я». Так людина кидає себе в майбутнє. Іншими словами, вона може проєктувати власне майбутнє. Гайдеґґер називає це «проєкцією» (Entwurf). А цю якість ось-буття він називає екзистенційністю (Existenz).
На підставі чого людина кидає себе? На підставі поклику совісті. Поклик (Ruf) совісті — це внутрішній заклик повернутися із занепалого «я» до первісного «я». Про поклик совісті Гайдеґґер говорить таке: «Цей поклик точно не йде від інших людей, які зі мною у світі. Поклик совісті лунає зсередини мене і водночас із-поза мене» 20.
Гайдеґґер також осягає сенс існування людського ось-буття в тимчасовості (Zeitlichkeit). Спосіб існування ось-буття — це: «бути-попереду-себе» (забігання вперед), якщо дивитися з точки зору кидання (проєктування майбутнього); «бути-вже-всередині» (бути кинутим у світ), якщо дивитися з тієї точки зору, що був уже кинутий у минулому; і «бути-поруч» з істотами, якщо дивитися з точки зору уважності до довкілля й піклування про інших. У світлі тимчасовості ці три випадки відповідають відповідно майбутньому (Zukunft), минулому (Gewesenheit) і теперішньому (Gegenwart).
Людина не прямує до ізольованого «я», відокремленого від світу. Людина бере на себе минуле, і щоб врятувати себе від занепаду в теперішньому, рухається до можливостей майбутнього, прислухаючись до голосу совісті. Це погляд Гайдеггера на людину з точки зору тимчасовості.
5.4.2. Погляди Гайдеґґера на людину з точки зору філософії Об’єднання
За Гайдеґґером, людина — це «буття-у-світі», «ті», хто втратив своє первісне «я», а її особливістю є страх. Однак він чітко не розкриває, чому людина втратила своє первісне «я» і яким є її первісне «я». Він говорить, що людина кидає себе в напрямку первісного «я», але якщо людський образ, на який потрібно націлитися, неясний, неможливо перевірити, чи вона прямує безпосередньо до первісного «я». Він каже, що поклик совісті скеровує людину повернутися до свого первісного «я». Однак не можна сказати, що це розв’язує проблему. Адже це не більше ніж філософське вираження загальновідомої істини, що люди повинні жити по совісті. У світі, який не визнає Бога, є тільки два варіанти: жити згідно з інстинктами життя, як Ніцше, чи згідно з совістю, як Гайдеґґер.
З точки зору філософії Об’єднання, недостатньо жити по совісті. Людина має жити згідно зі своєю первісною душею. Совість спрямована на те, що кожна людина вважає добром, тому критерії совісті в кожного різні. Відповідно ніхто не може стверджувати, що життя по совісті веде його в напрямку первісного «я». Лише коли людина житиме відповідно до своєї первісної душі, еталоном якої є Бог, вона нарешті піде в напрямку первісного «я».
Гайдеґґер сказав, що людина позбавляється страху, коли замість того, щоб чекати на туманне майбутнє, вона приймає серйозне рішення в напрямку свого майбутнього. Але як людина може звільнитися від страху, якщо образ її первісного «я» неясний? Згідно з філософією Об’єднання, причина страху лежить у віддаленні від Божої любові. Отже, коли люди повернуться до Бога, відчують Божий Шімджон і стануть істотами шімджон, вони нарешті звільняться від страху та переповняться спокоєм і радістю. Він також сказав, що коли людина рішуче приймає смерть, вона перевершує страх смерті. Однак не можна сказати, що це розв’язало страх щодо смерті. Згідно з філософією Об’єднання, людина — це єдність духовного «я» і фізичного «я», тобто єдність сонсан і хьонсан, і духовне «я» розвивається на основі фізичного «я». Коли люди досягають мети творення через фізичне життя на землі, зріле духовне «я» живе вічно в духовному світі після смерті фізичного «я». Людина — це не «буття-до-смерті», а «буття вічного життя». Тому смерть фізичного «я» — це лише явище, яке відповідає екдизису (линянню) комах. Страх смерті походить від незнання значення смерті та від свідомого чи несвідомого відчуття власної недосконалості.
Гайдеґґер також сказав, що людина (ось-буття) має тимчасовість. Іншими словами, люди повинні взяти на себе минуле, відійти від занепаду теперішнього та проєктувати в напрямку майбутнього, але причина цього незрозуміла. Відповідно до Принципу Об’єднання, після гріхопадіння Адама і Єви людина успадкувала не тільки первородний гріх через свій родовід, але і гріхи, вчинені її предками, і колективні гріхи, за які мусить нести відповідальність спільно з людством і нацією. Таким чином, перед людиною у вигляді місії стоїть завдання відновити своє первісне «я» та первісний світ шляхом виконання умов (умов відкуплення) для усунення цих гріхів.
Це завдання не можна виконати протягом одного покоління. Ця естафета має передаватися з покоління в покоління. Іншими словами, людина бере на себе умови відкуплення, які залишилися невиконаними предками в минулому, виплачує їх у теперішньому та передає основу відновлення майбутнім нащадкам. Це справжнє значення того, що людина має тимчасовість із точки зору філософії Об’єднання.
5.5. Жан-Поль Сартр
5.5.1. Погляди Сартра на людину
Достоєвський завчасно сказав: «Якщо Бога немає, усе дозволено», і філософія Жана-Поля Сартра (1905—1980) почалася саме з такого заперечення екзистенції Бога. Гайдеґґер обстоював екзистенцію без Бога, але Сартр пішов іще далі й говорив про екзистенцію, яка заперечує Бога. Він описує це виразом «екзистенція передує сутності» і пояснює це так:
«Екзистенція передує сутності… означає, що людина насамперед існує, зустрічається у світі, на мить з’являється у світі, а потім визначається. Для екзистенціаліста людина тому не піддається визначенню, що спочатку вона — ніщо. Тільки потім вона стане людиною, якою зробить себе сама. Таким чином, немає людської природи, оскільки немає Бога, який задумав її» 21.
До того, як знаряддя буде виготовлено, мету або область його використання, тобто його сутність, уже визначено його виробником. Відповідно сутність передує існуванню. Так само, якщо Бог існує і людину створено згідно з Божою ідеєю, то можна сказати, що в людині теж сутність передує існуванню. Проте для Сартра, який заперечує Бога, сутність людини від початку не визначена. Людина виникла не з сутності, а з нічого.
Далі він говорить, що «екзистенція — це суб’єктність». Люди — випадкові істоти, які виникли з нічого і ніким не визначені. Тому люди самі планують свій спосіб існування і самі обирають себе. Ось що він має на увазі під суб’єктністю. Тобто люди самі обирають, ким їм бути: комуністами чи християнами, одруженими чи неодруженими.
За Сартром, фундаментальним характером такої екзистенції є «тривога». Людина обирає себе, але водночас це означає, що «кожна людина, обираючи себе, обирає все людство» 22. Відповідно обрати себе означає взяти на себе відповідальність за все людство, і в цьому наша тривога. Але тривога не заважає дії, навпаки, вона є умовою самої дії, частиною самої дії.
За Сартром, людина — істота «вільна». Бо людина, екзистенція якої передує сутності, нічим не визначається, і їй усе дозволено. Проте бути вільною означає нести повну відповідальність за свої вчинки, і в цьому сенсі бути вільною є для людини важким тягарем; «людина проклята бути вільною» 23. Інакше кажучи, людина тривожиться, оскільки вона вільна. Сартр каже:
«Людина вільна, людина — це свобода. З іншого боку, якщо Бога не існує, ми не маємо перед собою жодних цінностей чи вказівок, які б виправдовували наші вчинки. Таким чином, ні за собою, ні перед собою ми не маємо ні причин, ні приводів для виправдання у світлому царстві цінностей. Ми самотні, без виправдань. У цьому полягає ідея, яку я намагаюся передати, кажучи, що людина засуджена бути вільною» 24.
Якщо людина — це суб’єктність, вона не може не проявляти свою суб’єктність, а для того, щоб це робити, має бути об’єкт, яким можна керувати. Існує «буття-в-собі» (etre-en-soi) та «буття-для-себе» (etre-pour-soi). «Буття-в-собі» — це все суще, що існує саме по собі, а «буття-для-себе» — це людина з самосвідомістю. Немає проблем, коли люди проявляють свою суб’єктність стосовно «буття-в-собі» (всього сущого) як об’єкта; проблеми виникають, коли вони це роблять стосовно «буття-для-себе» (людей) як об’єкта. Бо не тільки я наполягаю на суб’єктності, а й інші теж наполягають на суб’єктності.
Коли людина має справу з іншою людиною, таке буття людини називається «буття-для-іншого» (etre-pour-autrui). Фундаментальна структура (взаємини) «буття-для-іншого» — це стосунки, в яких людина або «буття, яке дивиться», або «буття, на яке дивиться», тобто стосунки, в яких «інший є об’єктом для мене» або «я сам є об’єктом-для-іншого» 25. Тобто стосунки людей — це постійний конфлікт. Сартр говорить:
«Тому для людського буття марно намагатися уникнути цієї дилеми: або перевершуєш іншого, або дозволяєш іншому перевершити себе. Сутність взаємин між свідомостями не в співіснуванні (Mitsein), а в конфлікті 26.
5.5.2. Погляди Сартра на людину з точки зору філософії Об’єднання
Сартр казав, що в людині «екзистенція передує сутності» і що людина створює себе. Гайдеґґер так само казав, що людина повинна проєктувати себе в напрямку майбутнього. Але якщо у Гайдеґґера «поклик совісті», хоч і невиразний, але все ж веде людину до первісного «я», то у випадку Сартра первісне «я» повністю заперечується. Це природний результат, який випливає з повного відходу від Бога. Якщо людина прийме твердження Сартра, то в неї повністю зникнуть критерії добра і зла. Адже вона зможе раціоналізувати будь-який вчинок, якщо скаже, що вона прийняла рішення і зробила його під свою власну відповідальність. Якщо це станеться, людське суспільство неминуче позбудеться етики.
Сартр також говорив: «Людина — це суб’єктність». На противагу цьому, філософія Об’єднання стверджує, що «Людина — це суб’єктність, і водночас об’єктність», тобто первісна природа людини включає як «позицію суб’єкта», так і «позицію об’єкта». Суб’єктність, про яку говорить Сартр, означає вільний вибір себе та об’єктивацію іншого. Але суб’єктність, про яку говорить філософія Об’єднання, стосується здатності володарювати над об’єктом за допомогою любові. Щоб проявити справжню суб’єктність, людина повинна спочатку встановити власну об’єктність. Іншими словами, потрібно спочатку мати об’єктну свідомість, стоячи в позиції об’єкта. Пройшовши через таку стадію в позиції об’єкта, людина зростає або просувається по службі і, нарешті, стає в позицію суб’єкта та проявляє свою суб’єктність.
За Сартром, взаємини між людьми — це конфліктні стосунки між суб’єктністю і суб’єктністю, або між свободою і свободою. Ця ідея, яка перегукується з Гоббсовою «війною всіх проти всіх», точно є хибним поглядом на суб’єктність і хибним поглядом на свободу. З таким поглядом на суб’єктність та свободу просто неможливо розв’язати плутанину в демократичному суспільстві. Людина повинна мати як аспект суб’єктності, так і аспект об’єктності, й водночас функції обох аспектів повинні бути в гармонійних стосунках віддавання та приймання. Лише тоді буде реалізовано світ миру.
Крім того, Сартр казав, що людина проклята бути вільною. Проте з погляду філософії Об’єднання, свобода не є прокляттям. Свобода не може існувати окремо від Принципу, а Принцип — це норми для реалізації любові. Відповідно справжня свобода — це свобода реалізації любові й водночас свобода в рамках норм. Свобода поза нормами насправді є не свободою, а вседозволеністю.