Теорія первісної природи людини — це розділ філософії, що досліджує первинну подобу людини, тобто первинну природу людини, яка не вчинила гріхопадіння. Як уже згадувалося в «Теорії Первісного образу» та в «Онтології», протягом тривалого періоду історії люди намагалися розв’язати фундаментальні проблеми життя і Всесвіту. Сьогодні, особливо після падіння комунізму, історична реальність занурюється в новий хаос. Перед нами тьма-тьмуща проблем: конфлікт Півночі та Півдня, расовий розбрат, релігійні чвари, територіальні суперечки, поширення корупції та різного роду злочинності через крах традиційних цінностей, а також протистояння, конфлікти і війни.
Усі ці проблеми можна класифікувати на «проблеми існування» та «проблеми стосунків». Як ці проблеми можна розв’язати? Упродовж історії було багато святих і філософів, які не задовольнялися образом людської реальності й шукали відповіді щодо первісної подоби людини, яка кожному уявлялася по-своєму. Вони всерйоз замислювалися над питанням: «Що таке людина?» й шукали шлях відновлення первісної людської подоби.
Гаутама Будда, який народився в середині V століття до нашої ери в Індії, провів кілька років свого життя в чернецтві й аскетизмі, занурений у глибокі роздуми й пошук істини. Зрештою він усвідомив, що люди первинно володіли природою Будди, але внаслідок невігластва були охоплені мирськими бажаннями і впали в страждання. Будда вчив, що шлях до відновлення первісної природи людини проходить через життя, засноване на духовній дисципліні.
Ісус також глибоко досліджував проблеми життя протягом 30 років, після чого почав проповідувати, що люди грішні та що кожен має народитися згори, увірувавши в Сина Божого, тобто в самого Ісуса. Він заявив єврейському народові: «Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне». Ісус подорожував Палестиною, вкладаючи всі сили в поширення свого вчення, але не зміг достукатися до політиків і релігійних діячів, які були при владі, і, врешті-решт, його розіп’яли.
Сократ, зіткнувшись із хаосом тогочасного полісного суспільства, сказав, що любов до істини є справжнім життям людини і вигукнув: «Пізнай себе!» У Платона вищий ідеал життя людини — пізнання ідеї добра. Для Арістотеля розум — це те, що робить людину особистістю. Він учив, що людські чесноти реалізуються в колективному житті поліса (міста-держави), і вважав людину суспільною (або полісною) твариною. Грецькі філософи загалом відстоювали уявлення, що розум є сутністю людської природи, і, якщо дати розуму можливість працювати на повну силу, людина набуде ідеальної подоби.
У середні віки в західному суспільстві панувало християнство, що розглядало людину як грішну істоту, яка може бути врятована через віру в Христа. Відтак розум уважався таким, що не сприяє спасінню людини і не допомагає знайти справжній мир у житті. У Новий час, однак, знову стали виникати філософські течії, які цінували людський розум. Декарт уважав людину розумною істотою, яка може здобути правильне знання лише за допомогою розуму, і залишив знаменитий вислів: «Я мислю, отже, я існую» (Cogito ergo sum). Кант розглядав людину як особистісну істоту, яка живе відповідно до голосу морального обов’язку, продиктованого практичним розумом, і стверджував, що люди повинні жити згідно з розумом, не піддаючись спокусам і бажанням.
Гегель також уважав людей розумними істотами. На його думку, історія — це процес самореалізації розуму у світі. Свобода як сутність розуму мала бути реалізована разом із розвитком історії. Згідно з логікою Гегеля, люди і світ повинні були стати раціональними з утворенням сучасної держави (розумної держави). Однак насправді люди залишаються позбавленими своєї людської природи, а світ продовжує бути таким самим ірраціональним, як і раніше.
К’єркегор заперечував проти крайнього раціоналізму, запропонованого Гегелем. Він не погоджувався із твердженням Гегеля про те, що з розвитком світу людина ставатиме дедалі раціональнішою. У реальному суспільстві, вважав він, люди — не більше ніж посередності, чия справжня природа втрачена. Відповідно, лише будуючи своє життя незалежно, окремо від суспільства, індивід може відновити свою істинну природу. Спосіб мислення, за якого практична людина, що втратила свою первісну природу, прагнула її незалежного відновлення, проявився згодом у філософії екзистенціалізму. Останню буде розглянуто пізніше.
Фейєрбах, на противагу гегелівському раціоналізму, розглядав людину як чуттєву істоту. Згідно з Фейєрбахом, люди мають розум, волю і серце (любов), які є сутністю їхнього роду, але після відчуження цієї родової сутності, вони її об’єктивізували і стали поклонятися їй як Богу. Саме тут він бачив витоки втрати людської природи. Таким чином, Фейєрбах стверджував, що люди можуть відновити свою первісну людську природу (родову сутність) лише шляхом заперечення об’єктивізованого Бога і релігії.
Відштовхнувшись від гегелівської ідеї реалізації свободи, Маркс виступив із вимогою справжнього визволення людини. За часів Маркса життя робітників у ранньому капіталістичному суспільстві було жалюгідним. Їм доводилося працювати протягом тривалого робочого дня за мізер, який ледве дозволяв підтримувати життя. Хвороби та злочини були поширені серед робітників, вони були позбавлені людської природи. З іншого боку, капіталісти жили заможно, але внаслідок нещадної експлуатації та гноблення робітників вони, згідно з Марксом, також були позбавлені первісної людської природи.
Прагнучи звільнити людство, Маркс спочатку виходив із гуманізму Фейєрбаха, який полягав у відновленні людської природи самою людиною. Проте пізніше він став розглядати людину не тільки як родову істоту, а і як соціальну, матеріальну та історичну істоту, залучену до виробничої діяльності. Це привело його до думки, що сутністю людини є свобода праці. Але в капіталістичному суспільстві робітники позбавлені продуктів своєї праці та працюють не з власної волі, а з волі капіталістів. Саме в цьому, вважав Маркс, полягає причина втрати робітниками їхньої людської природи.
Маркс переконував, для того, щоб звільнити робітників, потрібно повалити капіталістичне суспільство, яке експлуатує робітників, і так капіталісти зможуть відновити свою людяність. З позицій матеріалізму він стверджував, що людська свідомість визначається виробничими відносинами, які є фундаментом суспільства, й дійшов висновку, що економічна система капіталізму має бути змінена насильницьки. Проте комуністичні країни, в яких відбулися революції відповідно до теорії Маркса, перетворилися на диктаторські суспільства, де свободу було придушено, а людська природа стала об’єктом насильства та зневаги. У цих суспільствах люди дедалі більше втрачали свою первісну подобу. Це означає, що Маркс зробив велику помилку як у розумінні причини, так і в методі розв’язання проблеми людського відчуження.
Утім, проблема відчуження людини притаманна не лише комуністичному суспільству. У капіталістичному суспільстві розрослися індивідуалізм і матеріалізм, а егоїстичний спосіб мислення, при якому люди вважають, що їм усе дозволено, проник усюди. Внаслідок цього і в капіталістичному суспільстві дедалі більше втрачається людська природа.
Макс Шелер (1874—1928), який вважав антропологію основою філософської думки і всіх досліджень, у своїй праці «Людина та історія» класифікував людей як людину мислячу (homo sapiens) і робітника, що виготовляє й використовує інструменти (homo faber). Існували й інші погляди на людину, які відстоювали інші мислителі: економічна людина (homo economicus), релігійна людина (homo religiosus), ліберальна людина (homo liberalis), національна людина (homo nationalis) тощо. Однак жоден із цих поглядів на людину не розкриває справжнього сенсу її життя.
Таким чином, упродовж історії багато релігійних подвижників, святих і філософів намагалися розтлумачити питання про те, що таке людина і що таке людське життя, але всі вони зазнали невдачі. Тому багато людей, які прагнуть жити правильно, відчувають порожнечу і стають песимістами. Не знайшовши сенсу життя, деякі, врешті-решт, закінчують самогубством.
Преподобний Мун Сон Мьон присвятив усе своє життя пошуку фундаментального розв’язання цих історично невирішених питань. Хоча люди втратили свою первісну подобу і стали нікчемними істотами, він проголосив, що первинно кожна людина є «істинною дитиною Бога». Людина була створена за образом Божим, але через гріхопадіння прабатьків людства вона виявилася відірваною від Бога. Однак люди можуть відновити свою первісну подобу, якщо житимуть відповідно до Слова Божого і отримають Його любов. У цій главі не розглядаються проблема гріхопадіння людини та шляхи відновлення людської природи (цим питанням присвячено такі розділи «Викладу Принципу», як «Гріхопадіння» і «Принцип відновлення»), нашу увагу зосереджено тут лише на первісній подобі людини. Первинно людина є істотою, яка має Божественний образ, подібний до образу Бога, і Божественну природу, що нагадує природу Бога. Крім того, людина є істотою, яка має позицію, за своїми властивостями подібну до позиції Первісного образу. Кожну з цих характеристик розглянемо нижче.