1.1. Джерело пізнання
Відповідно до вчення емпіризму досвід є джерелом усіх знань; на противагу цьому раціоналізм стверджує, що справжнє знання отримується шляхом дії розуму незалежно від досвіду. Обидва вони виникли в XVII — XVIII столітті, причому британські філософи виступали за емпіризм, а континентальні філософи захищали раціоналізм.
1.1.1. Емпіризм
а) Бекон
Основоположником емпіризму є Френсіс Бекон (1561—1626). У своїй відомій роботі «Новий Органон» (1620) він називав традиційне навчання набором марних слів, порожніх за змістом, і стверджував, що правильне пізнання можна отримати тільки за допомогою спостережень за природою та експериментування. Згідно з його поглядами, щоб отримати достовірне знання, потрібно спочатку відмовитися від заздалегідь сформованих і не підкріплених досвідом упереджень. Він навів чотири види ідолів (idola) упереджень.
Перший — це ідоли роду (Idola Tribus). Сюди відносяться упередження, в які люди зазвичай схильні впадати через те, що людський інтелект схожий на викривлене дзеркало, в якому природа речей відображається в спотвореному вигляді. Прикладом цього є тенденція до персоніфікації природи.
Другий — це ідоли печери (Idola Specus). Сюди входять упередження, що виникають унаслідок особливостей характеру індивіда, його звичок або вузькості раніше засвоєних поглядів, ніби якби він дивився на світ із печери.
Третій — це ідоли ринку (Idola Fori). Це упередження, що виникають унаслідок впливу мови на інтелект. Наприклад, можна говорити про те, чого взагалі немає, і це може спричиняти порожні дискусії.
Четвертий — це ідоли театру (Idola Theatri). Це упередження, що виникають унаслідок опори на авторитет чи традицію. Прикладом цього є упередження, яке виникає через спробу безумовно покладатися на авторитетні ідеї чи філософію.
Бекон говорив, що спочатку нам слід усунути ці чотири види ідолів, а потім безпосередньо спостерігати за природою, щоб виявити сутність кожного явища. Для цього він запропонував індуктивний метод.
б) Локк
Джон Локк (1632—1704) систематизував емпіризм і виклав свої погляди в праці «Нарис про людське розуміння». Локк відкидав вроджені ідеї в пізнанні. Вродженими називають ідеї, які потрібні для пізнання і які люди мають від народження. Він розглядав людську душу як чистий аркуш паперу (tabula rasa): всі ідеї, що з’являються, записуються (пізнаються) на чистому аркуші душі так само, як літери або малюнок залишаються на білому аркуші паперу. Іншими словами, він вважав, що пізнання реалізується на основі ідей, які приходять у душу ззовні. 2
Ідеї приходять у душу з двох напрямів: один напрям — це відчуття (sensation), а другий — рефлексія (reflection). Це є «джерело пізнання» за Локком. Тобто джерелом пізнання є відчуття і рефлексія, які приймають ідеї. Таким чином, емпіризм Локка — це позиція, згідно з якою досвід, отриманий через відчуття і рефлексію, є джерелом пізнання. Відчуття — це здатність людини сприймати зовнішні об’єкти через органи чуття. Ідеї про жовте, біле, гаряче, холодне, м’яке, тверде, гірке, солодке і т. д. приходять через відчуття. Рефлексія відноситься до роботи душі і включає «мислення», «сумніви», «віру», «міркування», «покладання» тощо. Під час цих роздумів також набуваються ідеї.
Ідеї можна розділити на «прості» (simple idea) та «комплексні» (complex idea). Прості ідеї — це окремі ідеї, які приходять від відчуттів та рефлексії. Коли прості ідеї набувають більш високого рівня шляхом поєднання, порівняння та абстрагування за рахунок дії розсудку, вони стають комплексними ідеями.
До простих ідей належать властивості, які об’єктивно передбачені в самому об’єкті, такі як твердість, протяжність, форма, рух, спокій і кількість, а також властивості, які суб’єктивно даються нам, такі як колір, запах, смак, звук тощо. Перші властивості отримали назву первинних властивостей, а другі — вторинних.
Існує три види комплексних ідей: форма, субстанція та стосунок. Форма стосується ідей, які виражають стан та якості, тобто атрибути речей, наприклад: форма простору (відстань, площина, фігура тощо), форма часу (послідовність, тривалість, вічність тощо), форма мислення (сприймання, пригадування, абстракція), форма кількості та форма сили. Субстанція означає річ у собі, яка породжує прості ідеї; це ідея про субстрат (substratum) з різними властивостями. Стосунок означає ідею (тотожність, відмінність, причина, наслідок тощо), породжену порівнянням двох ідей, наприклад, ідею причинно-наслідкового зв’язку.
Локк розглядав знання як «сприймання зв’язку й узгодженості або неузгодженості й суперечливості будьяких наших ідей». 3 Він говорив також: «Загалом істина — це запис словами узгодженості або неузгодженості ідей». 4 Тобто він прагнув відповісти на питання про джерело пізнання, вдаючись до аналізу ідей.
Локк уважав переконливим і існування духу, яке визнається інтуїтивно, й існування Бога, яке визнається за допомогою логічних доказів. Однак щодо матеріальних предметів зовнішнього світу не може бути переконаності в їхньому існуванні, оскільки вони можуть сприйматися тільки через відчуття, хоча немає підстав і заперечувати їхнє існування.
в) Берклі
Джордж Берклі (1685—1753) заперечував різницю, яку робив Локк між первинними і вторинними властивостями, і вважав обидві групи властивостей — і первинні, і вторинні — суб’єктивними. Відстань, наприклад, виглядає як щось об’єктивно існуюче (протяжність), тобто як ідея первинної властивості, але вона також суб’єктивна. Ідею відстані отримують у такий спосіб. Ми на власні очі бачимо деякий об’єкт, що міститься на певній відстані. Потім ми наближаємося до нього, ідучи ногами по землі, й торкаємось його руками. Якщо ми повторюємо цей процес, певні візуальні відчуття змусять нас очікувати, що вони супроводжуватимуться певними тактильними відчуттями (наприклад, дотиком підошви ніг при ходьбі). Так виникає ідея відстані. Інакше кажучи, ми не дивимося на відстань як на протяжність, якою вона є об’єктивно.
Локк стверджував, що субстанція є носієм властивостей, але Берклі відкинув цю точку зору і натомість розглядав речі як звичайні сукупності ідей. Він стверджував, що «існувати означає бути сприйнятим» (esse est percipi). Таким чином, Берклі заперечував існування субстанції матеріальних об’єктів, але не мав жодних сумнівів щодо існування духу як сприймаючої субстанції.
г) Х’юм
Девід Х’юм (1711—1776) розвинув емпіризм до логічного завершення. Він уважав, що наші знання ґрунтуються на «враженнях» (impression) та «ідеях» (idea). Враження — це безпосереднє уявлення, яке ґрунтується на відчуттях і роздумах, тоді як ідея — це уявлення, яке виникає в душі завдяки пам’яті або уяві після того, як враження зникло. Враження та ідеї разом утворюють те, що він назвав сприйманням (perception).
Щодо поєднання простих ідей, Х’юм називав подібність (resemblance), суміжність (contiguity) та причинність (cause & effect) трьома законами асоціації ідей. Він говорив, що пізнання на основі подібності й суміжності є певним і не створює проблем, але щодо причинності є проблеми.
Х’юм навів такий приклад: коли людина чує грім після блискавки, то зазвичай вважає, що блискавка є причиною, а грім — наслідком. Однак немає жодних підстав пов’язувати їх як причину і наслідок, бо вони — просто враження; ідея причинності встановлюється людьми на основі їхніх суб’єктивних звичок і переконань, стверджував він. Інший приклад — сонце сходить незабаром після співу півня, це добре відомо з досвіду. Проте ми не говоримо, що спів півня є причиною, а схід сонця — наслідком. Отже, пізнання на основі ідеї причинності ґрунтується на суб’єктивних звичках і переконаннях людей.
Таким чином, емпіризм за часів Х’юма впав у скептицизм. Щодо ідеї субстанції Х’юм, як і Берклі, сумнівався в існуванні субстанції в матеріальних об’єктах. Більше того, він висловив сумнів щодо існування духовної субстанції, вважаючи, що дух — це всього лиш згусток сприймання (bundle of perceptions).
1.1.2. Раціоналізм
На противагу емпіризму, що отримав розвиток у Великій Британії, на Європейському континенті був поширений раціоналізм. Представники цього напряму, серед яких були Декарт, Спіноза, Лейбніц, Вольф та ін., наполягали на тому, що справжнє знання не може бути отримане через відчуття. Правильне пізнання можливе лише за допомогою дедуктивних логічних висновків на основі розуму. Це позиція континентального раціоналізму.
а) Декарт
Рене Декарт (1596—1650), якого вважають основоположником раціоналізму, почав з того, що все поставив під сумнів, щоб отримати справжнє знання. Цей підхід дістав назву «методичний сумнів» (methodical doubt).
Він уважав, що наші відчуття обманюють нас, тож сумнів у всьому стосувався саме відчуттів. Чому він обрав цей метод? Для того, щоб дізнатися правду. Тобто треба піддати сумніву все в цьому світі, навіть себе, і якщо тоді буде щось, у чому неможливо сумніватися, це й буде «правдою». Тож він сумнівався в усьому, що тільки можливо. Зрештою, він зрозумів, що тільки один факт не викликає сумнівів. Це те, що я сумніваюся (міркую). На цій підставі Декарт приходить до знаменитого твердження: «Я мислю, отже, існую» (cogito ergo sum). Для Декарта судження «Я мислю, отже, існую» є першим принципом його філософії. 5 Це судження, безперечно, достовірне, оскільки людина сприймає його ясно (clear) і виразно (distinct). З цього він виводив загальне правило (другий принцип): «Речі, які ми сприймаємо вкрай ясно і виразно, є істинними». 6
Тут «ясно» означає, що предмет чітко постає у свідомості, а «виразно» означає те, що він є не тільки ясним, але й чітко відокремлюється від інших без плутанини. 7 Протилежним поняттю «ясний» є поняття «неясний» (obscure), а поняттю «виразний» — «заплутаний» (confused). Згідно з цим правилом певним визнається існування як духу, атрибутом якого є мислення, так і матеріальних об’єктів, атрибутом яких є протяжність. На першому і другому принципах засновується декартівський дуалізм матерії та духу. За першим принципом доводиться реальність існування духу (мислення), а за другим принципом — реальність існування матерії (протяжність).
Щоб гарантувати ясне й виразне пізнання, не можна допускати, щоб злі духи таємно обманювали людей. Щоб запобігти такій можливості, потрібне існування Бога. Якщо Бог існує, у нашому пізнанні не можуть виникнути помилки, бо чесний Бог ніколи не обмане нас. Декарт доводив існування Бога так:
по-перше, ідея Бога існує в нас як вроджена. Але щоб ця ідея існувала, для неї має бути причина.
По-друге, існування Бога доводиться тим фактом, що ми недосконалі маємо ідею про досконалу істоту (Бога).
По-третє, оскільки поняття найдосконалішої істоти обов’язково містить факт існування як свою сутність, то існування Бога доведено.
Таким чином було доведено існування Бога. Відповідно безкінечність, всезнання і всемогутність, які є сутністю Бога, стають очевидними, а чесність (veracitas) гарантується як один із атрибутів Бога. Отже, ясне й виразне пізнання гарантоване. Декарт визнавав певним існування Бога, духу і матерії, при цьому єдиною незалежною істотою в істинному значенні є Бог, оскільки дух і матерія залежать від Бога. Він стверджував також, що дух і матерія, які мають відповідно атрибути мислення і протяжності, є субстанціями, які повністю незалежні одна від одної, тобто Декарт відстоював дуалізм.
Отже, Декарт доводив безперечну достовірність ясного й виразного пізнання, тим самим стверджуючи достовірність раціонального пізнання, яке ґрунтується на математичному методі.
б) Спіноза
Бенедикт Спіноза (1632—1677), як і Декарт, уважав, що істину можна пізнати за допомогою незаперечних доказів, і прагнув логічно розвивати теорію, зокрема шляхом застосування геометричного методу до філософії.
Вихідна ідея філософії Спінози полягає в тому, що будь-яка істина може бути пізнана розумом. Іншими словами, коли людина сприймає речі розумом «під вічним образом», а також осягає їх інтуїтивно, загалом у їхньому необхідному відношенні з Богом, вона може отримати істинне знання. Бачити речі «під вічним образом» тут означає розуміти все в процесі необхідності (в продовженні необхідності). Коли ми дивимося на речі з такої точки зору, нам не потрібно бути прив’язаними до тимчасових речей або минущих явищ. Навпаки, речі чи явища, які раніше вважалися швидкоплинними, і навіть самих себе слід розуміти так само цінними, як і вираження Божої вічної істини. Тоді ми здобудемо справжнє життя, досягнемо досконалості та отримаємо нескінченну радість і справжнє щастя. Ось що означає сприймати речі під вічним образом. Таке усвідомлення можна отримати через ясний і виразний розум і наше духовне чуття.
Спіноза розділив пізнання на три типи: чуттєве пізнання, раціональне пізнання та інтуїтивне пізнання. Малоадекватне і невпорядковане чуттєве пізнання Спіноза вважав недосконалим. Істинне пізнання можливе за допомогою раціонального та інтуїтивного пізнання. Інтуїтивне пізнання, про яке тут говорить Спіноза, у всіх відношеннях ґрунтується на розумі.
Декарт уважав дух, атрибутом якого є мислення, і матерію, атрибутом якої є протяжність, субстанціями, які не залежать одна від одної. На противагу цьому Спіноза стверджував, що субстанцією є лише Бог, а мислення і протяжність виступають як Його атрибути. На думку Спінози, Бог і природа перебувають у стосунках породжуючої природи (natura naturans) і породженої природи (natura naturata), і є нероздільними. Таким чином, він розробив пантеїстичне вчення, яке стверджує, що Бог є природою.
в) Лейбніц
Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646—1716) надавав великого значення математичним методам і вважав ідеальним виводити будь-які судження з кількох фундаментальних принципів. Він поділяв істини на два типи: перший — це істини, які можна суто логічно пізнати за допомогою розуму, другий — це істини, які можна добути за допомогою експерименту. Істини першого типу він назвав «вічними істинами», або «істинами розуму», а істини другого типу — «істинами факту», або «випадковими істинами». Він стверджував, що запорукою достовірності істин розуму є принцип тотожності та принцип суперечності, тоді як достовірність істин факту забезпечується принципом достатньої підстави, який говорить, що «ніщо не може існувати без достатньої підстави».
Однак такий його поділ на істини відповідає лише людському інтелекту, оскільки Бог може пізнати через логічну необхідність навіть те, що люди вважають істиною факту. Тому раціональне пізнання Лейбніц урешті-решт став розглядати як ідеальне пізнання.
Він стверджував, що істинна субстанція — це «монада», або «живе дзеркало Всесвіту», яке відображає Всесвіт. Під монадою він розумів непросторову субстанцію, яка володіє дією сприймання (перцепції) та прагнення, і вважав, що зі скупчення несвідомих дрібних перцепцій (petite perception) виникає апперцепція (apperception). Монади розділені на три рівні: «сплячі (без сновидінь) монади» матеріального рівня; «душі» (або «монади, які бачать сновидіння») тваринного рівня, їм притаманні відчуття і пам’ять; і «духи» — монади на рівні людини, які володіють універсальним пізнанням. Монада найвищого ступеня — це Бог.
г) Вольф
Ґрунтуючись на філософії Лейбніца, Християн Вольф (1679—1754) здійснив подальшу систематизацію раціоналістичних поглядів. Однак у процесі систематизації своєї теорії справжній дух Лейбніца був розмитий або спотворений, і основну частину вчення Лейбніца було втрачено. Зокрема було спотворене вчення про монади і вчення про передустановлену гармонію. Кант спочатку належав до школи Вольфа, але пізніше піддав його різкій критиці як представника раціоналістичного догматизму. Вольф стверджував, що істинне знання — це раціональне знання, яке виведене з фундаментальних принципів на основі логічної необхідності. Він уважав, що всі істини встановлюються на основі принципів тотожності й суперечності. Він визнавав існування емпіричного пізнання фактів, але, згідно з його поглядами, емпіричне пізнання не має нічого спільного з раціональним пізнанням і не веде до істинного знання.
Таким чином, континентальний раціоналізм не надавав великого значення пізнанню фактів, уважаючи, що все може бути пізнане раціональним шляхом на основі розуму, і за часів Вольфа зрештою впав у догматизм. 8