2.4. Закон володарювання центру

У дії віддавання та приймання між суб’єктом і об’єктом суб’єкт стає центром, а об’єкт опиняється під володарюванням суб’єкта. Внаслідок цього об’єкт здійснює коловий рух навколо суб’єкта. У світі природи коловий рух відбувається фізично: наприклад, Земля обертається навколо Сонця, а електрони — навколо ядра. Однак у людському суспільстві стосунки між суб’єктом і об’єктом є стосунками між душею суб’єкта і душею об’єкта, тому коловий рух відбувається в тому сенсі, що душа об’єкта охоче слідує наказам, вказівкам і проханням суб’єкта. В історії відновлення Бог встановлює центральних осіб і через них веде історію в напрямку, узгодженому з Його провидінням, тобто в напрямку добра. У такому разі спочатку створюється соціальне оточення, а потім центральна особа налаштовує це оточення в напрямку, узгодженому з Божим провидінням. Відповідно на центральну особу завжди покладається відповідальність за управління (володарювання над) оточенням. Таким чином, у Божому провидінні відновлення, володарювання центральної особи над соціальним оточенням називається законом володарювання центру. Цей закон стосується не тільки історії обраного народу, але й історії всіх інших народів і країн. Бог працював через центральну історію людства: в епоху Старого Заповіту це була історія ізраїльського народу, а після Ісуса в епоху Нового Заповіту це була історія Заходу, зосереджена на християнстві. Здійснюючи Своє провидіння через центральну історію, Бог встановлював центральних осіб. В епоху Старого Заповіту — Ной, Авраам, Яків, Мойсей, царі та пророки, в епоху Нового Заповіту — християнські лідери, якот Августин, папи, Лютер і Кальвін, політичні лідери, як-от Карл Великий у Франкському королівстві, Генріх VIII в Англії, Вашингтон і Лінкольн у Сполучених Штатах та інші були поставлені центральними особами кожен у свій час. Тим часом сатана, який перешкоджав Божому провидінню, теж намагався встановити сферу панування, зосереджену на собі. Встановлюючи центральних осіб на своєму боці, сатана через них брав під контроль соціальне середовище, заважаючи Божому провидінню. До числа цих осіб належать Кайзер (Вільгельм II) і Гітлер, які виступали за пангерманізм і намагалися завоювати світ; Маркс, який створив комуністичну ідеологію; Ленін, Сталін і Мао Цзедун, які очолили комуністичну революцію. Розквіт тоталітаризму чи комуністична революція ніколи не відбулися б без їхньої ідеології та лідерства. Тойнбі стверджував: «Розвиток цивілізацій — це справа рук творчих індивідів, або творчої меншості». ¹ І що масами, які є більшістю, керують і ведуть за собою творчі індивіди, або творча меншість. Це твердження Тойнбі вказує на те, що в історії діяв закон володарювання центру. Історичний матеріалізм надає більше значення оточенню (соціальному середовищу), ніж лідерам, і стверджує, що народні маси як основа соціального середовища відіграють вирішальну роль у суспільному розвитку, а лідери лише діють в умовах певного соціального середовища. Цей спосіб мислення базується на матеріалізмі, згідно з яким дух лідера обмежений соціальним середовищем, яке є матеріальним, так само як дух породжується матерією, а відтак обмежений нею. Таким чином, комунізм трактує соціальне середовище (народні маси) як матеріальне поняття, а центральну особу (лідера) як духовне. Однак це неправильний погляд. Лідер — це суб’єкт, а маси — об’єкт; лідер спрямовує маси або суспільство в певному напрямку на основі своїх релігійних ідей або політичної ідеології.