8.2. Уявлення про цінності в елліністичноримський період
Елліністичний період тривав приблизно три століття: від часу перемоги Александра Македонського (356—323 до н. е.) над Персією і до завоювання римлянами Єгипту й об’єднання Середземномор’я. Домінуючим напрямом у цю епоху був індивідуалізм, коли люди шукали власного душевного спокою. З падінням полісів (міст-держав) державоцентричні цінності стали марними, і в умовах нестабільної соціальної обстановки греки були змушені зосередитися на своєму індивідуальному способі життя. Водночас почав зароджуватися космополітизм, який виходив за національні рамки.
Філософську думку цієї епохи представляли школи стоїків, епікурейців та скептиків. Такі індивідуалістичні тенденції викликали в людей гостре відчуття власної безпорадності. Тож у римський період люди поступово почали проявляти релігійні тенденції, оскільки вони хотіли покладатися на істоту, яка була вище, ніж людина. Одним із плодів таких тенденцій став неоплатонізм.
8.2.1. Школа стоїків
Логос (закон, розум) міститься в усіх предметах Всесвіту, і Всесвіт діє впорядковано відповідно до законів. Так само Логос присутній і в людському суспільстві. Тому школа стоїків стверджувала, що люди мають пізнати розумом закони Всесвіту і «жити згідно з природою».
Стоїки вважали, що причиною того, що люди відчувають біль, є пристрасть, і виступали за утримання, кажучи, що ми повинні позбутися пристрасті й досягти апатії — стану абсолютного душевного спокою, коли нас ніщо не спокушає (стану безпристрасності).
Іншими словами, апатія була найбільшою чеснотою. Усі люди, чи то греки, чи жителі Сходу, мають дотримуватися законів Всесвіту. У стоїцизмі Логос — це Бог. Відповідно всі люди як діти Бога є співвітчизниками. Так встановився космополітизм. Засновником школи стоїцизму був кіпріот Зенон (336—264 до н. е.).
8.2.2. Епікурейська школа
На відміну від стоїків, які пропагували утримання, школа епікурейства, заснована Епікуром (341—270 до н. е.), пояснювала задоволення як добро. Епікур вважав, що тільки особисте задоволення в цьому світі безпосередньо відповідає чесноті. Він мав на увазі не фізичне задоволення, а «відсутність болю в тілі й відсутність хвилювання в душі». Епікур називав стан відсутності болю і душевного спокою атараксією і вважав його найвищим станом.
8.2.3. Школа скептицизму
Люди страждають, тому що намагаються виносити судження про речі, тобто судити про речі так чи інакше. Тому Піррон з Еліди (356—275 до н. е.) сказав: «Якщо ви хочете знайти душевний спокій, ви повинні припинити всі судження». Це називається «утримання від суджень» (епохе). Школа скептицизму стверджувала, що оскільки істина не може бути пізнана людьми, бажано припинити будь-які судження. «Апатія» школи стоїків, «атараксія» епікурейської школи та «епохе» школи скептицизму — усе це було спробами досягти особистого душевного спокою. При цьому абсолютність цінностей, яку досліджували Сократ і Платон, почала ставитися під сумнів.
8.2.4. Неоплатонізм
Грецька філософія продовжилася і в римський період, який настав після періоду еллінізму, але кульмінацією філософії елліністично-римського періоду став неоплатонізм в інтерпретації Плотіна (205—270 н. е.). Плотін обстоював «теорію еманації», за якою все витекло з Бога.
Іншими словами, він стверджував, що все витекло з Бога поетапно: спочатку нус (розум), який близький до досконалості Бога, потім душа, а далі найбільш недосконала матерія. Спочатку грецька філософія дотримувалася дуалізму, в якому Бог і матерія були протиставлені, але Плотін виступав за монізм, кажучи, що Бог є все.
З одного боку, душа людини вливається в чуттєвий матеріальний світ, а з іншого — прагне повернутися від нусу до Бога. Тому після того, як людина залишить чуттєві речі, вона інтуїтивно розуміє Бога та об’єднується з Ним; це є найбільшою чеснотою. Плотін говорив, що повне злиття людини з Богом відбувається в стані несамовитості (екстазі), який він вважав найвищим станом. Грецька філософія закінчилася з Плотіном, але неоплатонізм мав великий вплив на християнську філософію, яка виникла згодом.