4.1. Кант

4.1.1. Етичні погляди Канта

У «Критиці практичного розуму» Іммануїл Кант (1724—1804) стверджував, що справжнім моральним законом повинен бути не гіпотетичний імператив (hypothetischer Imperativ), який каже: «Роби щось для досягнення певної мети», а категоричний імператив (kategorisher Imperativ), який беззастережно каже: «Роби щось». Наприклад, він стверджував, що має бути не умовний імператив, який каже: «Будь чесним, щоб називатися хорошою людиною», а безумовний імператив, який каже: «Будь чесним». Категоричний імператив встановлюється (формулюється) практичним розумом. Цей практичний розум віддає наказ нашій волі (такий практичний розум називається «законодавцем»). Воля, яка отримала наказ практичного розуму, є доброю волею. І ця добра воля спонукає до дії.

Кант описував основний закон моралі таким чином: «Поводься так, щоб максима твоєї волі завжди могла водночас мати силу принципу загального законодавства». ³ Максима (Maxime) тут стосується принципу практики, який суб’єктивно визначається індивідом, і, згідно з Кантом, слід діяти так, щоб такий суб’єктивний принцип (тобто максима) мав універсальне застосування. Кант визначав речі, що є універсально істинними, без протиріч, як-от закони природи, як добро, а речі, які не є такими, як зло.

Кант сказав, що моральний закон, який міститься всередині людини, приходить до нас як голос обов’язку. Він писав: «Обов’язку! Ти піднесене, велике слово, у тобі немає нічого приємного, що лестило б людям, ти вимагаєш тільки підпорядкування... ти встановлюєш закон, який сам по собі проникає в душу і навіть проти волі може здобути повагу до себе». ⁴ Тобто мораль, за Кантом, це мораль обов’язку.

Кант також стверджував, що для того, щоб добра воля нічим не регулювалася, потрібно постулювати свободу; доки недосконалі люди прагнуть досконало реалізувати добро, потрібно постулювати безсмертя душі; коли людина прагне досконалого добра чи найвищого блага, щоб узгодити його зі щастям, потрібно постулювати існування Бога. Таким чином, Кант визнавав існування душі та існування Бога як постулати (Postulat) практичного розуму.

4.1.2. Етичні погляди Канта з точки зору філософії Об’єднання

Кант розрізняв чистий розум (теоретичний розум) і практичний розум. Призначення чистого розуму — пізнавати, а призначення практичного розуму — визначати волю і керувати діями. Оскільки в Канта чистий розум відокремлений від практичного, неминуче порушується питання про те, чому вчинок, що спонукається категоричним імперативом, є добрим. Адже щоб вирішити, є певний вчинок добрим чи ні, потрібно з’ясувати результат цього вчинку. Однак Кант казав, що будь-яка дія, викликана категоричним імперативом, вважається доброю незалежно від її результатів.

Припустимо, людина А випадково зустрічає на дорозі людину Б, яка страждає від фізичного болю, отримує зсередини категоричний імператив «Допоможи Б» і намагається відвезти Б до лікарні. Проте не виключена можливість, що людина Б не хоче бути в боргу перед іншими, тому може відмовитися від допомоги та поїхати в лікарню сама. Однак людина А, яка хотіла допомогти за наполяганням категоричного імперативу, що виходить від практичного розуму, буде цілком задоволена. Іншими словами, А, безумовно, вважатиме свій вчинок добрим, тоді як Б вважатиме цей учинок небажаним і не сприйматиме його за добро.

Таким чином, Кант не бере до уваги результат, а задовольняється лише добрим мотивом, і така його позиція не відповідає здоровому глузду щодо поняття добра. Це ускладнення (апорія) виникає тому, що Кант відокремив чистий розум від практичного розуму, тобто пізнання від практики. Насправді ж чистий розум і практичний розум не відокремлені один від одного: розум — єдиний. На практиці ми діємо відповідно до одного й того самого розуму, враховуючи результат своїх дій.

Кантівське поняття морального закону викликає певні питання: що є критерієм універсалізації суб’єктивних максим і яким чином така універсалізація стає можливою? Крім того, з одного боку, Кант сказав, що щастя буде реалізовано, коли люди стануть морально досконалими, а з іншого боку, він сказав, що дії, націлені на щастя, не можна назвати добрими, оскільки вони гіпотетичні. Знаючи, що люди прагнуть щастя, Кант уважав, що не можна діяти з метою щастя. Він також назвав щастя станом, за якого людина постулює Бога й досконало практикує добро.

Ці слабкі місця теорії Канта пов’язані з його незнанням Божої мети творення. Для нього будь-яка мета безумовно самолюбна, егоїстична. Згідно з філософією Об’єднання, мета творення включає загальну мету та індивідуальну мету, і людині призначено прагнути індивідуальної мети, віддаючи пріоритет загальній меті. Але він уважав усі цілі індивідуальними. В результаті Кант дискредитував будь-яку мету, а критерій його морального закону став неоднозначним.

Кант заявляв, що для утвердження морального закону потрібно постулювати безсмертя душі та існування Бога. Але, з іншого боку, в «Критиці чистого розуму» Кант виключав Бога і душу, кажучи, що їх неможливо пізнати, тому що вони позбавлені чуттєвого змісту. Тут теж є апорія у філософії Канта. Він постулював Бога, але його Бог є лише гіпотетичним, а не істинним чи реально існуючим Богом. Таким чином, його Бог не був тим Богом, якому можна довіряти і на якого можна покладатися.

Крім того, критерієм добра Кант уважає лише почуття обов’язку, яке ґрунтується на практичному розумі. Обов’язок сам по собі холодний. Відповідно кантівський світ добра — це холодний світ обов’язку; він схожий на казарму, в якій панує тільки холодна дисципліна. З погляду філософії Об’єднання, обов’язок і дисципліна не можуть бути самоціллю. Адже ціль полягає в реалізації істинної любові, а обов’язок і дисципліна є лише засобами для реалізації істинної любові.