1.3. Методи епістемології

З викладеного вище видно, що емпіризм, який розглядав досвід як джерело пізнання, поступово розвинувся в скептицизм, а раціоналізм, який вважав джерелом пізнання розум, розвинувся в догматизм. Причина цього полягає в тому, що в них не досліджувалися питання про те, яким чином досвід стає знанням і як саме відбувається пізнання розумом, тобто не розглядався метод пізнання. Проблема методу пізнання глибоко досліджувалася Кантом, Гегелем та Марксом. Основні моменти методів Канта і Маркса буде розглянуто нижче.

1.3.1. Трансцендентальний метод Канта

Хоча британський емпіризм впав у скептицизм, а континентальний раціоналізм — у догматизм, Іммануїл Кант (1724—1804) синтезував ці дві позиції і запропонував новий погляд. Він вважав емпіризм помилковим, оскільки той розглядав досвід як джерело пізнання, ігноруючи при цьому діяльність розуму, але, з іншого боку, і раціоналізм він вважав хибним, оскільки останній приписував розуму всемогутність. На думку Канта, для здобуття істинного знання важливо насамперед проаналізувати, яким чином досвід може стати знанням. Для цього людина повинна перевірити, тобто піддати критиці функцію розуму.

Кант написав три праці з критики: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» і «Критика здатності судження», які відповідно розглядають: як істина стає можливою, як добро стає можливим і як можна судити про красу. Іншими словами, в них Кант розглядав питання реалізації цінностей істини, добра і краси. Серед цих робіт проблеми епістемології досліджуються в «Критиці чистого розуму».

а) Основні положення «Критики чистого розуму»

Кант намагався об’єднати емпіризм і раціоналізм на основі того факту, що знання збільшуються завдяки досвіду, і факту, що правильні знання повинні мати універсальну значущість. Само собою зрозуміло, що пізнавальна здатність задіюється завдяки досвіду, але Кант тут виявив, що всередині суб’єкта пізнання існують «апріорні форми пізнання» (вроджені ідеї). Інакше кажучи, об’єкт пізнання (об’єкт досвіду) встановлюється, коли «чуттєвий зміст» (який також називають матерією відчуттів, багатоманіттям відчуттів, чуттєвим матеріалом), що надходить від об’єкта, упорядковується апріорними формами суб’єкта. Традиційний емпіризм і раціоналізм стверджували, що об’єкт осягається безпосередньо; на противагу цьому Кант заявив, що об’єкт пізнання синтезується суб’єктом. Кант уважав, що завдяки цій своїй ідеї він зробив у філософії «Коперніканський переворот». Таким чином, епістемологія Канта має на меті не пізнання самого об’єкта, а прагне з’ясувати, яким чином можна отримати об’єктивну істинність. Він назвав такий підхід трансцендентальним методом.

Для Канта пізнання — це судження. Судження — це речення, в якому є підмет і предикат (присудок). Отже, збільшення знання через пізнання означає, що в предикаті певного судження (речення) міститься нове поняття, якого не було в понятті підмета. Таке судження Кант назвав «синтетичним судженням». На противагу цьому судження, у якого поняття предиката вже міститься в понятті підмета, отримало назву «аналітичного судження». Зрештою, нове знання, за Кантом, може бути отримане лише за допомогою синтетичного судження.

Серед наведених Кантом прикладів аналітичного та синтетичного суджень є такі: судження «всі тіла мають протяжність» вважається аналітичним, оскільки поняття «тіло» містить у собі ознаку протяжності. А судження «пряма — це найкоротша лінія між двома точками» — синтетичне судження, оскільки поняття «пряма» не містить кількісної оцінки довжини, а лише вказує на властивість бути прямою. Тобто поняття «найкоротша лінія» служить абсолютно новим доповненням.

Але хоча нове знання можна отримати у вигляді синтетичного судження, воно не може стати правильним знанням, якщо не має універсальної значущості. Щоб знання мало універсальну значущість, воно не може бути просто емпіричним; воно повинно мати апріорний елемент, який не залежить від досвіду. Інакше кажучи, щоб синтетичне судження мало універсальну значущість, воно має бути апріорним пізнанням, тобто апріорним синтетичним судженням. Тут Кант підійшов до запитання: «Яким чином можливі апріорні синтетичні судження?» ⁹

б) Зміст і форма

Кант намагався виконати синтез емпіризму і раціоналізму через об’єднання «змісту» і «форми». «Зміст» відноситься до змісту свідомості, тобто до уявлень, які отримують наші відчуття через стимули від предметів зовнішнього світу. Оскільки зміст — це матеріал (Stoff) або матерія (Materie) пізнання, які привносяться ззовні, він є апостеріорним, емпіричним елементом.

З іншого боку, форма є контуром, який синтезує або поєднує матерію, тобто зміст багатоманітних відчуттів. Іншими словами, це каркас, який об’єднує різну матерію, що утворилася на чуттєвій стадії. Ця форма є апріорною, і ніби контур надає єдності її чуттєвому змісту. Існує два види цих апріорних форм. Перший — це форми інтуїції, які є контуром, що інтуїтивно обмежує у часі та просторі різноманітний зміст відчуттів. Другий вид — це форми мислення, які обрамляють роботу розсудку. Кант доводив, що завдяки таким апріорним формам стають можливими синтетичні судження, які мають універсальну значущість.

Будучи часовими й просторовими поняттями, форми інтуїції є інтуїтивними контурами (формами) для осягнення в часі та просторі змісту різноманітних відчуттів на чуттєвій стадії. Однак пізнання забезпечується не тільки інтуїцією на чуттєвій стадії. Для встановлення пізнання потрібен процес, у якому об’єкт обдумується розсудком. Тому Кант стверджував, що існують апріорні форми, які обрамляють мислення на стадії розсудку, тобто форми мислення як апріорні поняття. Іншими словами, пізнання відбувається, коли зміст, вловлений формами інтуїції, поєднується з формами мислення (поняттями). Кант описав це так: «Мислення без змісту порожнє, а інтуїція без понять сліпа». ¹⁰

Апріорні поняття розсудку (форми мислення) Кант називав чистими поняттями розсудку (reiner Verstandesbegriff) або категоріями (Kategorie). Упорядкувавши форми суджень (форми розсудку), що використовуються в загальній логіці з часів Арістотеля, Кант вивів такі дванадцять категорій:

Кількість (Quantität): єдність (Einheit), множинність (Vielheit), цілісність (Allheit).

Якість (Qualität): реальність (Realität), заперечення (Negation), обмеження (Limitation).

Стосунок (Relation): субстанційність (Substanz), причинність (Kausalität), взаємодія (Gemeinschaft).

Модальність (Modalität): можливість (Möglichieit), реальність (Wirklichkeit), необхідність (Notwendigkeit).

Таким чином, на думку Канта, пізнання стає можливим у міру того, як відбувається сприймання чуттєвого змісту об’єкта через форми інтуїції та його обдумування через форми мислення (категорії). Однак чуттєвий зміст (інтуїтивний зміст) на чуттєвій стадії і форми мислення на стадії розсудку не синтезуються автоматично. Чуттєвість і розсудок є частиною однієї пізнавальної здатності, але по суті різні. Тут нам потрібна третя сила, спільна для двох елементів. Це сила уяви (Einbildungskraft), і завдяки цій силі уяви «інтуїтивний зміст» і «форми мислення» об’єднуються, в результаті чого фрагменти різноманітної матерії синтезуються й об’єднуються. Таким чином, «інтуїтивний зміст» чуттєвої стадії та «форми мислення» стадії розсудку синтезуються й об’єднуються силою уяви, внаслідок чого, як говорить Кант, утворюється «об’єкт пізнання». Отже, «об’єкт пізнання» у Канта не існує об’єктивно в зовнішньому світі, а конструюється в процесі пізнання.

Тут можна побачити, що об’єктом пізнання Канта є щось, у що об’єднані апостеріорні елементи емпіризму й апріорні елементи раціоналізму. Під час пізнання наша свідомість повинна бути не емпіричною чи фрагментарною, а чистою свідомістю, яка лежить в основі емпіричної свідомості та має силу об’єднувати. Кант називав її «свідомістю взагалі» (Bewusstsein Überhaupt), «чистою апперцепцією» (reine Apperzeption) або «трансцендентальною апперцепцією» (transzendentale Apperzeption). А щодо того, як пов’язані функції чуттєвого сприймання і розсудку, то, як уже згадувалося, за Кантом, посередницьку роль між ними відіграє сила уяви.

в) Заперечення метафізики і «річ-у-собі»

Отже, Кант розглядав, яким чином можливе достовірне пізнання у світі явищ, тобто в природничих науках або математиці, після чого досліджував, чи можлива метафізика. Не маючи чуттєвого змісту, метафізика не може стати об’єктом чуттєво-інтуїтивного сприймання, і відповідно не може бути пізнана. Однак, зважаючи на те, що розумова діяльність стосується тільки розсудку і не має прямого стосунку до відчуттів, бувають випадки, коли в людини виникає ілюзія існування того, чого в реальності не існує. Таку ілюзію Кант назвав «трансцендентальною ілюзією» (transzendentaler Schein). Трансцендентальна ілюзія, за Кантом, буває трьох типів: ідея душі, ідея Всесвіту (світу) та ідея Бога. ¹¹

Серед них ідею Всесвіту, тобто всесвітню ілюзію, він називав антиномією (Antinomie) чистого розуму. Вона означає, що коли розум шукає щось необмежене (нескінченний Всесвіт), він доходить двох абсолютно протилежних висновків на основі одних і тих самих аргументів. Прикладом цього є два такі протилежні судження: «Світ має початок у часі та обмежений у просторі» (теза) і «Світ не має початку в часі та необмежений у просторі» (антитеза). Кант уважав це помилкою, яка походить від спроби осягнути чуттєвий зміст, приймаючи його за сам світ.

Пізнання, за Кантом, має місце лише тією мірою, якою апріорні форми суб’єкта поєднують чуттєвий зміст, що походить від об’єкта. Що стосується об’єкта самого по собі, тобто «речі-в-собі» (Ding an sich), то вона ніколи не може бути пізнана. Світ речей-у-собі він розглядав як такий, що є позаду світу феноменів, і називав «ноуменальною реальністю». Проте Кант остаточно не заперечував світ «речей-у-собі». У своїй «Критиці практичного розуму» він стверджував, що задля встановлення моральності слід постулювати ноуменальну реальність. А задля встановлення ноуменальної реальності слід постулювати свободу, безсмертя душі та існування Бога.

1.3.2. Марксистська епістемологія

Далі розглянемо епістемологію, що базується на матеріалістичній діалектиці. Вона називається марксистською епістемологією, або діалектико-матеріалістичною теорією пізнання.

а) Теорія відображення (теорія копіювання)

Відповідно до матеріалістичної діалектики дух (свідомість) є продуктом або функцією мозку, ¹² а пізнання здійснюється шляхом відображення (копіювання) об’єктивної реальності у свідомості. Цей підхід отримав назву «теорія відображення», або «теорія копіювання». Про це Енгельс говорив: «...ми осягаємо концепції в наших головах дещо більш матеріалістично — як образи реальних речей». ¹³ Ленін стверджував: «...єдиною незмінністю є відображення людським розумом (коли людський розум є) зовнішнього світу, який існує і розвивається незалежно від людського розуму». ¹⁴ У марксистській епістемології те, що Кант називав чуттєвим змістом, не є єдиним відображенням об’єктивної реальності у свідомості. Форми мислення також розглядаються як відображення форм буття об’єктив ного світу у свідомості.

б) Чуттєве пізнання, раціональне пізнання та практика

Пізнання — це не просто відображення об’єктивного світу. Відображений зміст обов’язково має бути перевірено практикою. Ленін пояснює цей процес так: «Від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики — таким є діалектичний шлях пізнання істини, пізнання об’єктивної реальності». ¹⁵

Мао Цзедун пояснював процес діалектико-матеріалістичного пізнання більш конкретно:

«Діалектикоматеріалістична теорія процесу розвитку пізнання ґрунтується на практиці та переході від мілкого до глибокого… кожна з двох стадій процесу пізнання має свої власні характеристики, причому на початковій стадії пізнання проявляється як чуттєве, а на завершальній стадії — як логічне, хоча обидві стадії є інтегрованими етапами процесу пізнання. Чуттєве і раціональне пізнання якісно різні, але взаємно нерозривні, об’єднані на засадах практики». ¹⁶

«Першим кроком процесу пізнання є контакт із об’єктами зовнішнього світу, це стадія перцепції (стадія чуттєвого пізнання). Другий крок полягає в синтезі матеріалу перцепції шляхом його упорядкування та реконструкції; це — стадія концепції, судження та висновку (стадія раціонального пізнання)». ¹⁷

Таким чином, із точки зору марксистської епістемології пізнання розвивається від чуттєвого пізнання до раціонального пізнання (або логічного пізнання) та від раціонального пізнання до практики. Пізнання і практика не є одноразовою дією. Мао Цзедун сказав: «Практика, пізнання, знову практика і знову пізнання. Ця форма повторюється в нескінченних циклах, і з кожним новим циклом зміст практики й пізнання піднімається на більш високий рівень». ¹⁸

Кант говорив, що пізнання відбувається настільки, наскільки суб’єкт синтезує об’єкт, при цьому неможливо пізнати «річ-у-собі», яка перебуває за явищем, тобто тут він відстоював агностицизм. На противагу цьому марксизм стверджував, що сутність речей може бути пізнана тільки через явища, а повністю речі можна пізнати через практику, тим самим заперечивши існування «речей-у-собі», відокремлених від явища.

Енгельс заперечує Канту так: «За часів Канта наші знання про об’єкти природи були справді настільки уривчасті, що він цілком міг припустити за тим убогим знанням існування загадкових «речей-у-собі». Але одна за одною ці незбагненні речі були осягнуті, проаналізовані та навіть відтворені завдяки гігантському прогресу науки. А те, що ми здатні створити, ніяк не можна вважати непізнаним». ¹⁹

Розглядаючи процес пізнання і практики, марксизм віддає пріоритет практиці. З цього приводу Мао Цзедун говорив: «Діалектико-матеріалістична теорія пізнання ставить практику на перше місце, стверджуючи, що людське пізнання жодним чином не може бути відокремлено від практики». ²⁰ Під практикою зазвичай розуміють вплив людини на природу та різноманітну соціальну діяльність, проте в марксизмі з усіх видів практичної діяльності найвищою формою вважається революційна діяльність. Отже, можна сказати, що кінцевою метою пізнання є революція. Справді, Мао Цзедун каже: «Активна дія пізнання проявляє себе не тільки в активному стрибку від чуттєвого до раціонального пізнання, але й, що ще важливіше, вона має проявити себе у стрибку від раціонального пізнання до революційної практики». ²¹

Розглянемо тепер форми мислення в логічному (раціональному) пізнанні. До логічного пізнання відносяться такі дії мислення, як судження, умовивід тощо, посередниками для яких є поняття, але при цьому форми мислення грають важливу роль. Марксизм, що відстоює теорію відображення, розглядає форми мислення як відображення процесів об’єктивного світу у свідомості, тобто як відображення у свідомості форм буття. Серед категорій (форм буття і форм мислення) марксизм визнає такі: ²²

1.3.3. Абсолютна істина і відносна істина

Знання, за Марксом, розвивається через послідовне повторення пізнання і практики. Розвиток знання означає, що зміст знання збагачується, а точність знання підвищується. Відповідно тут постає питання щодо відносності й абсолютності знання (істини). Марксизм уважає за істину те, що точно відображає об’єктивну реальність. Теоретик марксизму Куусінен говорив: «Якщо наші відчуття, сприймання, уявлення, концепції й теорії відповідають об’єктивній реальності і правильно її відображають, ми говоримо, що вони слушні, а твердження, судження або теорії називаємо істинними». ²³

Ба більше, марксизм заявляє, що практика, а зрештою, революційна практика, є критерієм істини. Щоб знати, чи є пізнання слушним, потрібно порівняти його з дійсністю через практику і переконатися, що вони збігаються. Про це Маркс писав: «У практиці людина має довести істинність, тобто дійсність і міць, посюбічність свого мислення». ²⁴ Те саме стверджує й Мао Цзедун: «Марксисти вважають, що лише соціальна практика людей є критерієм для визначення того, є їхні пізнання про зовнішній світ істинними чи ні». ²⁵ Згідно з марксизмом знання в певний період є частковим, незавершеним і залишається відносно істинним, проте завдяки розвитку науки знання нескінченно наближається до досконалої, абсолютної істини. Отож марксизм визнає існування абсолютної істини. Тому Ленін вважав, що «не існує неперехідної межі між відносною та абсолютною істиною». ²⁶ Крім того, він стверджував, що у відносній істині містяться абсолютно істинні елементи, які, безперервно накопичуючись, утворюють абсолютну істину. ²⁷

На цьому ми завершуємо огляд традиційних епістемологій. Як говорилося на початку, тут у стислій формі наведено основні моменти традиційних епістемологій суто для довідки читача, відповідно це не є необхідною частиною для розуміння епістемології Об’єднання.