Далі представлено огляд основних традиційних поглядів на історію. Це допоможе порівняти їх з Об’єднавчим поглядом на історію.
5.1. Циклічний погляд на історію (фаталістичний погляд на історію)
Стародавні греки вважали, що так само, як цикл весни, літа, осені та зими повторюється рік за роком, так і історія змінюється циклічно. Позиція циклічного або фаталістичного погляду на історію полягає в тому, що виникнення та згасання історичних подій є доленосними й людина не в змозі жодним чином вплинути на них, і що історія не має ні сенсу, ні мети. Істориками, які дотримувалися такого погляду, були Геродот (бл. 484—425 рр. до н. е.), якого називають «батьком історії» і який написав «Історію», та Фукідід (бл. 460—400 рр. до н. е.), який написав «Історію Пелопоннеської війни». Геродот описав сюжет Перської війни в оповідному стилі, а Фукідід від початку до кінця правдиво й реалістично описав Пелопоннеську війну. Однак спільним для обох було уявлення про те, що історія повторюється 12.
Циклічний погляд на історію розумів хід історії лише як неминучий (доленосний), не визнавав того факту, що напрямок історії залежить від людських зусиль, і оскільки історія не мала мети, не намагався представити й образ майбутнього.
5.2. Провіденційний погляд на історію
На відміну від давньогрецького погляду на історію, який стверджував, що історія не має ні початку, ні кінця, ні мети, а лише повторює циклічний рух, християнство представило принципово інший погляд на історію, який стверджує, що історія має початок і лінійно просувається до певної мети. Іншими словами, стверджується, що історія — це історія спасіння, яка почалася зі створення людини і її гріхопадіння та прямує до останнього суду, і що історію рухає Боже провидіння. Такий погляд називають провіденційним або християнським поглядом на історію.
Християнський погляд на історію систематизував Святий Августин (354—430). У своєму творі «Про Град Божий» він розглядав історію як історію боротьби між Градом Божим (Civitas Dei), де живуть люди, які люблять Бога, і Градом земним (Civitas terrena), який населяють люди, що піддалися спокусі диявола. Августин говорить, що в останні дні Град Божий переможе і здобуде вічний мир. Згідно з цією точкою зору, хід історії відбувався за планом, наперед визначеним Богом.
Августин розділив історію людства від гріхопадіння до спасіння на шість етапів:
1) від Адама до Ноєвого потопу;
2) від Ноя до Авраама;
3) від Авраама до Давида;
4) від Давида до вавилонського полону;
5) від вавилонського полону до народження Христа;
6) від першого приходу Христа до Другого пришестя.
Але про тривалість останнього шостого періоду нічого не говориться.
Відповідно до цього християнського погляду, історія має сенс та мету, проте люди є лише живими інструментами, які керуються Богом. І оскільки цей погляд на історію містить щось таємниче та позбавлений логічності й закономірності, сьогодні він не приймається як науковий.
5.3. Духовний погляд на історію (прогресивний погляд на історію)
В епоху Відродження теологічний погляд на історію поступово зникає з поля зору, і у XVIII столітті в епоху Просвітництва виникає новий погляд на історію, який вважає, що історію рухають люди, а не Боже провидіння. Ця точка зору стверджує, що історія прогресує неминуче та майже прямолінійно відповідно до прогресу людського духу. Такий погляд називають духовним або прогресивним поглядом на історію.
Джамбаттіста Віко (1668—1744) визнавав Божий промисел в історії, але говорив, що секулярний світ було створено людьми і що історію не можна пояснити лише Божою волею. У його розумінні історії Бог ховався за історичними лаштунками, а люди виходили на перший план 13.
Вольтер (1694—1778) виключав дію Божої сили на історію. Він говорив, що не Бог рухає історію, а високоосвічені люди, які прийняли науку, тобто мислителі-просвітителі.
Кондорсе (1743—1794) стверджував, що якби людський розум пробудився, прогрес історії відбувався б у гармонії між наукою та етикою.
Іммануїл Кант (1724—1804) казав, що метою історії є реалізація всіх благородних талантів людей у союзі народів, і висловив ідею «загальної історії з космополітичним наміром».
Філософ-романтик Й. Г. Гердер (1744—1803) говорив, що розвиток людської природи є метою історії.
Гегель (1770—1831) розглядав історію як процес «самореалізації духу» або «самореалізації ідеї». Він дотримувався думки, що розум править світом, а світова історія розвивається раціонально. Розум, який править світом, він називав «світовим духом». Він вважав, що розум, який править світом, маніпулює людьми, і називав це «хитрістю розуму». Погляд Гегеля на історію називають духовним або ідеалістичним поглядом на історію.
Гегель вважав, що в Пруссії виникне розумна держава, в якій буде реалізовано ідею свободи, але насправді цього не сталося. Натомість загострилися антираціональні соціальні проблеми, як-от експлуатація та відчуження людини. Як протест проти такої філософії історії Гегеля виник історичний матеріалізм Маркса.
5.4. Історичний матеріалізм
На відміну від Гегеля, який відстоював духовний погляд на історію і говорив, що історію рухає ідея, Маркс запропонував матеріалістичний погляд на історію, або історичний матеріалізм (також відомий як революційний погляд на історію), стверджуючи, що рушійною силою історії є матеріальні сили.
Згідно з історичним матеріалізмом, історію рухає розвиток продуктивних сил, а не розвиток ідеї чи духу. Відповідно до розвитку продуктивних сил встановлюються певні виробничі відносини. А як тільки виробничі відносини встановилися, вони закріплюються і, зрештою, стають тягарем для розвитку продуктивних сил. При цьому розгортається класова боротьба між класом, який прагне зберегти старі виробничі відносини (панівний клас), і класом, який прагне нових виробничих відносин (поневолений клас). Відповідно історія була історією класової боротьби. Коли в капіталістичному суспільстві класова боротьба досягне свого піку, поневолений клас, пролетаріат, скине панівний клас, буржуазію, і нарешті створиться безкласове «царство свободи», тобто комуністичне суспільство.
Хибність такого погляду на історію чітко продемонстрував нині кінець комунізму. Проте навіть з теоретичної точки зору закони історичного матеріалізму були нічим іншим, як догматичними твердженнями. Наприклад, історичний матеріалізм розглядав розвиток продуктивних сил як матеріальний розвиток, але не давав пояснення того, як вони розвиваються через матеріалістичну діалектику. Крім того, він говорить, що історія людства — це історія соціальних змін через класову боротьбу. Але це лише слова, адже не було жодного випадку, щоб суспільство дійсно змінилося через класову боротьбу. Отже, теорія історичного матеріалізму є цілком вигаданою.
5.5. Погляд «філософії життя» на історію
Вільгельм Дільтей (1833—1911) і Георг Зіммель (1858—1918) стверджували, що історія зростає разом зі «зростанням життя». Цей погляд називається поглядом на історію «філософії життя».
За Дільтеєм, життя — це людський досвід, а досвід обов’язково виражається й проявляється в зовнішньому світі. Таким проявом досвіду є світ історії та культури. Відповідно людські культурні системи, як-от: релігія, філософія, мистецтво, наука, політика та право, є об’єктивацією життя. Зіммель так само стверджував, що історія є вираженням життя. Життя — це потік, який триває нескінченно. І потік становлення (духовного) життя творить історію 14.
Відповідно до погляду на історію «філософії життя» людські страждання та нещастя, що з’являються протягом історії, розглядаються як неминуче явище, яке супроводжує «зростання життя». Отже, питання про те, як люди можуть звільнитися від страждань та нещасть, не може бути розв’язано за допомогою цієї філософії.
5.6. Культурологічний погляд на історію
До Першої світової війни віра в історичний прогрес та розвиток у Європі була у своїй основі непохитною; люди вірили, що історія розвивається зосереджено на Європі. Тим, хто зламав лінійне, європоцентричне уявлення історії, був Освальд Шпенглер (1880—1936).
Шпенглер відстоював культурологічний погляд на історію, називаючи культуру основою історії. Він розглядав культуру як організм і вважав, що вона народжується, росте і вмирає, а тому смерть культури неминуча. Він виявив ознаки занепаду західної цивілізації, який відповідав падінню Греції та Риму, і передбачив занепад Заходу. Попри таке передбачення, він наголошував, що ми не повинні впадати в песимізм чи ухилятися від неминучої долі, а маємо жити, приймаючи її. У цьому питанні він мав міцний зв’язок із Ніцше. Шпенглерівська концепція історії була детерміністичною.
Під впливом Шпенглера Арнольд Тойнбі (1889—1975) запропонував свій унікальний культурологічний погляд на історію. За Тойнбі, кінцевою одиницею світової історії був не регіон, не етнос, не країна, а окрема цивілізація. Він вважав, що кожна цивілізація проходить стадії зародження, зростання, надлому, розпаду та зникнення.
Причина зародження цивілізацій полягає в реакції людини на виклики природного чи соціального середовища. Творча меншість веде маси та розвиває цивілізацію, але рано чи пізно творча меншість втрачає свою креативність і цивілізація надломлюється. При цьому творча меншість перетворюється на правлячу меншість, усередині цивілізації з’являється «внутрішній пролетаріат», а навколо неї — «зовнішній пролетаріат», які віддаляються від правлячої меншості. Як наслідок, настає період хаосу, але незабаром найсильніші серед правлячої меншості створюють «всесвітню державу» і період хаосу закінчується. Під гнітом всесвітньої держави внутрішній пролетаріат створює «вищу релігію», а зовнішній пролетаріат (навколишні дикуни) формує «бойові загони» (сили вторгнення). Таким чином, всесвітня держава, вища релігія та бойові загони складають три фракції. Невдовзі вища релігія перетворюється на «всесвітню релігію» шляхом навернення правлячого класу, але всесвітня держава незабаром руйнується і разом із нею зникає цивілізація.
Таким чином, після того, як одна цивілізація зникає, зовнішній пролетаріат вторгається, навертається у вищу релігію і тим самим народжує цивілізацію наступного покоління. Між цивілізаціями, які змінюють одна одну, існує спадкоємність. У світовій історії налічується двадцять одна достатньо розвинена цивілізація. Усі нинішні цивілізації належать до третього покоління та поділяються на чотири генеалогії: християнську (Захід, грецьке православ’я), ісламську, індуїстську та далекосхідну цивілізації. Спадкоємність цивілізацій протягом трьох поколінь, як це відстоює Тойнбі, можна розглядати як відповідність провіденційному синхронізму трьох епох в Об’єднавчому погляді на історію (епоха провидіння зі створення основи для відновлення, епоха провидіння відновлення та епоха продовження провидіння відновлення).
Характерною рисою погляду Тойнбі на історію є те, що він виключає детермінізм і виступає за індетермінізм і свободу волі. Іншими словами, те, як люди відповідають на виклики, залежить від їхньої вільної волі. Отже, шлях, яким піде історія, ніколи не визначений заздалегідь, тому люди можуть обирати своє майбутнє.
Тойнбі чітко зображує Град Божий (Civitas Dei) як майбутній образ людської історії, але виходячи з індетермінізму, говорить, що вибір майбутнього між «Царством Божим» і «Царством темряви» залежить від вільної волі людини. Він писав: «Відповідно до закону любові, який є законом власного буття Бога, самопожертва Бога кидає людині виклик, ставлячи перед нею ідеал духовної досконалості, і людина має повну свободу прийняти його або відкинути. Закон любові дає людині таку ж свободу бути грішником, як і бути святим; він залишає їй свободу вибрати: її особисте та суспільне життя буде просуванням до Царства Божого чи до царства темряви» 15.
Іншою характерною рисою погляду Тойнбі на історію є те, що він знову ввів Бога в погляд на історію, Якого, здавалося, забуло сучасне суспільство. Він говорить: «Я вважаю, що історія є нічим іншим, як — хай розпливчастим і частковим, але — образом Бога, Який являє Себе через провидіння тим, хто щиро Його шукає» 16.
5.7. Еволюція концепцій історії та Об’єднавчий погляд на історію
Вище було коротко пояснено традиційні концепції історії. Тепер порівняємо їх з Об’єднавчим поглядом на історію та покажемо, що він здатний об’єднати традиційні погляди на історію.
По-перше, виникає питання, як розглядати історію: як коловий рух чи як лінійний рух? Грецький циклічний погляд і культурологічний погляд Шпенглера розуміли історію як коловий рух, тоді як християнський погляд, прогресивний погляд і матеріалістичний погляд розглядали історію як лінійний рух. Філософія життя стверджувала, що історія розвивається разом зі зростанням потоку життя, тому цей погляд можна розглядати як модифікацію прогресивного погляду на історію.
Якщо ми сприймаємо історію як лінійний рух, ми можемо мати надію на розвиток історії, але не будемо розуміти значення надломів, падінь і злетів в історії людства. З іншого боку, коли історію розуміти як коловий рух, країни та культури приречені на загибель і надії немає.
Об’єднавчий погляд розглядає історію з двох аспектів — відтворення та відновлення — і розуміє її як спіральний рух, який поєднує рух уперед і рух по колу. Іншими словами, історія розглядається як спіральний рух, що має як поступальний характер розвитку в напрямку мети — реалізації світу ідеалу творення, так і характер колового руху для відновлення втраченого світу ідеалу творення відповідно до закону відкуплення шляхом встановлення провіденційних осіб.
По-друге, виникає питання детермінізму та індетермінізму. Такі погляди на історію, як грецький фаталістичний погляд, який стверджує, що історія неминуче рухається відповідно до долі, й культурологічний погляд Шпенглера були детерміністичними. Провіденційний погляд, який стверджує, що історія розвивається згідно з Божим промислом, також є детерміністичним. Гегелівський духовний погляд, який стверджує, що розум чи світовий дух рухає історію, і матеріалістичний погляд, який стверджує, що історія неминуче досягне комуністичного суспільства через розвиток продуктивних сил, також є детерміністичними. Усі ці погляди стверджують, що історія рухається якоюсь надлюдською силою. З точки зору детермінізму, люди — це не більш ніж пасивні істоти, якими керують сили та закони історії, і їм не дано змінити історію за допомогою зусиль, що базуються на їхній вільній волі.
З іншого боку, Тойнбі відстоював індетермінізм із позицій теорії свободи волі. Іншими словами, він стверджував, що шлях, яким піде історія, обирається на основі вільної волі людей. Однак із точки зору індетермінізму Тойнбі образ майбутнього в історії є неясним, а тому немає ґрунту для надії на майбутнє.
На відміну від цього Об’єднавчий погляд на історію стверджує, що мета історії є визначеною, тоді як її хід є невизначеним, оскільки здійснення провіденційних подій вимагає виконання людської частки відповідальності на додаток до Божої частки відповідальності. Іншими словами, Об’єднавчий погляд на історію включає в себе аспекти як детермінізму, так і індетермінізму. Така теорія називаються «теорією частки відповідальності».